УПА: коротко про головне
Українська повстанська армія (УПА) була військово-політичним формуванням, що діяло на території України у 1942–1956 роках і оголосила метою створення національної збройної сили для відновлення незалежної Української держави.
Про це розповідає Poltava Today
Походження, структура та командування
УПА виникла як спроба об’єднати розрізнені збройні загони націоналістів під проводом ОУН(б). Організація декларувала завдання підготувати повстання й створити регулярну українську армію у разі взаємного виснаження тоталітарних режимів СРСР і нацистської Німеччини. Зазвичай вважають, що датою заснування була 14 жовтня 1942 року.
Головними командирами відзначаються Дмитро Клячківський (травень–листопад 1943 року), Роман Шухевич (1944–1950) та Василь Кук (1950–1954). Деякі джерела вказують на бої з радянськими силами до середини 1950-х років, а за окремими даними останні сутички відбувалися навіть у 1967 році.
Для УПА була характерна партизанська тактика дій та використання трофейного озброєння — переважно німецького, радянського, угорського та австрійського, частина якого походила ще з Першої світової війни. До лав УПА входили не лише українці, а й бійці інших національностей, зокрема євреї та росіяни.
Операції, ідеологія та сприйняття
УПА вела бойові дії на два фронти: проти нацистської Німеччини під час окупації та згодом — проти радянської влади. Німецькі окупаційні структури, зокрема Еріх Кох, визнавали дії частин УПА антинімецьким повстанням. За німецькими та радянськими документами, напади на німецькі підрозділи тривали до серпня 1944 року, а свідчення про збройний конфлікт фіксують і радянські партизанські звіти.
Паралельно радянська пропаганда очорнювала УПА, звинувачуючи її у співпраці з нацистами. У сучасному інформаційному просторі позиції щодо УПА залишаються різними: від визнання борцями за незалежність до звинувачень у співпраці з ворогом.
Окремо на заході України в роки війни діяли інші збройні формування — загони «Бульби» (Боровця), «мельниківці» та численні отаманські групи. На територіях також діяли німецькі каральні підрозділи та поліцаї, у складі яких були представники різних національностей, а також радянські партизани.
Плакат на честь УПА і командира Романа Шухевича, Дрогобич, 2018 рік
Історичні дані про Волинську трагедію різняться. За документами СБУ, польські втрати у Західній Україні становили 30 327 осіб та 240 знищених населених пунктів, українські втрати — 16 523 особи та 115 зруйнованих сіл. Натомість Інститут національної пам’яті Польщі оцінює число загиблих поляків під час подій близько 100 000 осіб.
Ставлення до УПА в Україні після здобуття незалежності коливалося від позитивного його сприйняття як борців за свободу до критичних оцінок щодо окремих епізодів співпраці та міжетнічних конфліктів. Після Революції гідності визнання заслуг учасників визвольного руху стало більш поширеним.
З 2015 року вояки УПА офіційно мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті, а 2018 року набув чинності закон, що надає їм статус учасників бойових дій.
Сучасні соціологічні дослідження показують зростання позитивного сприйняття УПА: за результатами опитування восени 2023 року, для понад двох третин населення України УПА стала символом захисту незалежності, що свідчить про переоцінку минулого в національній пам’яті.
«Ми спостерігаємо серйозну переоцінку минулого. Історія УПА стає одним із ключових елементів нашої національної памʼяті. …Для понад 70% українців ця історія стала досвідом і заклала традицію спротиву агресору та захисту незалежності», – сказала на презентації досліженння Ярина Ясиневич, програмна директорка Центру досліджень визвольного руху.
На міжнародному рівні щодо УПА склалося різне ставлення: у росії УПА визнали екстремістською організацією рішенням Верховного суду 2014 року; у польському політичному дискурсі домінують критичні оцінки через події на Волині, а у 2016 році польський парламент кваліфікував деякі дії проти польського населення як геноцид.
З огляду на багатовимірність історичних подій і дискусій навколо УПА, цей пласт історичної пам’яті залишається предметом наукових досліджень, суспільних обговорень та політичних оцінок
Детальніші висновки залежать від подальшого опрацювання архівних джерел, порівняльного аналізу національних підходів до пам’яті та відкритого громадянського діалогу щодо складних сторінок минулого.