Василь Милорадович – видатний український історик, фольклорист, етнограф, поет, перекладач та почесний член Полтавської вченої археографічної комісії – народився 13 січня 1846 року у селі Токарі, що нині входить до складу Лохвицької міської громади Миргородського району Полтавської області. Його науковий доробок став основою для сучасних досліджень української фольклористики та етнографії.
Про це розповідає Poltava Today
Формування та наукова діяльність Василя Милорадовича
Походячи зі знатного козацько-старшинського роду, дитинство Милорадовича минуло на хуторі Пручаї біля Сокиринців (нині Чернігівська область). Вже у юному віці він захоплювався народними думами у виконанні Остапа Вересая, а також вивчав праці Пантелеймона Куліша, що зумовило його глибокий інтерес до національної культури.
У 1869 році він закінчив юридичний факультет Харківського університету, здобувши звання кандидата, після чого працював у судових установах Полтавщини. Саме на цій посаді він активно спілкувався із місцевими жителями, що дало йому змогу зануритися в традиції й звичаї українців. Як зазначає заслужений журналіст Василь Неїжмак,
«Коли вже з’явилося більше часу для ґрунтовнішого дослідження минувшини, вірувань, звичаїв, фольклорної спадщини українців захопився цим зовсім не по-аматорськи»
Милорадович здобув репутацію глибоко обізнаного дослідника, а його праці з фольклору й опис матеріальної культури Полтавщини залишаються цінними й нині.
Від 1890 року, залишивши службу, він повністю присвятив себе науковій роботі – збирав, вивчав і популяризував культуру рідного краю. Особливе місце у його діяльності посів Лубенський повіт, який, на думку Милорадовича, зберігав неповторні риси традиційного селянського життя та мови.
Внесок у фольклористику та етнографію
Першою великою публікацією Василя Милорадовича стала праця «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії» (1890), що містила 269 пісень, записаних безпосередньо від селян і детальний опис весільної обрядовості. Згодом він став постійним автором провідних наукових видань: «Київська старовина», «Збірник Харківського історико-філологічного товариства», «Літературно-науковий вісник» та низки газет.
Окрім весільних пісень, Милорадович укладав збірники народних казок, досліджував демонологію («Замітки про малоросійську демонологію», 1899), народні повір’я та обряди, особливості святкування релігійних свят, медицину, мікротопоніми Лубенщини, а також збирав робітничі й рекрутські пісні. Його робота «Народні обряди й пісні Лубенського повіту» містить опис відомої жартівливої пісні «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела», а також дослідження снотлумачення – термін «народна онейромантика» вперше ввів саме Милорадович.
На жаль, деякі його збірки, зокрема «Веснянки и петрівки Лубенського повіту Полтавської губернії» та «Вечерничны и любовные песни Лубенского уезда Полтавской губернии», так і не були опубліковані через цензурні заборони російської імперії, яка вбачала у них популяризацію української культури.
Окремо варто відзначити його етнографічні описи традиції щедрування на Полтавщині, зокрема дійства з «Маланкою», де центральний персонаж виконувався переодягненим хлопцем, а супроводжували його інші колоритні персонажі («дід», «коза», «лікар», «козак»), що надає цінного матеріалу для розуміння обрядовості та символіки свят.
Окрім наукової праці, Милорадович був поетом, перекладачем та літературним оглядачем. Його твори публікувались у «Літературно-науковому віснику», «Новій громаді» та «Розвазі». У 1908 році в антології «Українська муза» було опубліковано його поезію «Душа рветься, зрина» та переклади Генріха Гайне. Він рецензував європейські збірки фольклору, аналізував праці Герберта Спенсера, Едварда Тайлора, Бориса Грінченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Павла Чубинського, а також творчість Миколи Гоголя, зокрема «Зачароване місце» й «Вій», полемізуючи з академіком Миколою Сумцовим щодо витоків цих творів.
Жив Милорадович у селі Литвяки, де збудував два будинки, господарські споруди; один із них зберігся донині. Помер він навесні 1911 року, а його могила не збереглася – зруйнована радянською владою після жовтневого перевороту. Як писала Наталя Баклай, «Голодомор 1933 довершив чорну справу й «панський» цвинтар зник. Голодні селяни в пошуках золота чи інших цінностей розкопували могили, нищили місця поховань. Нині від них не залишилося й сліду…»
Вшанування пам’яті видатного фольклориста
Наукова спадщина Василя Милорадовича стала основою для краєзнавчого руху Лубенщини. Щороку місцевий музей організовує просвітницькі заходи на його честь, а праця «Снітинська старовина» сприяла створенню сільського історико-краєзнавчого музею у Снітині. Опис традиційних свят, зокрема ярмарку біля криниці у Біївцях, відродив народні звичаї.
У 2016 році на фасаді будинку культури села Токарі встановлено меморіальну дошку. У 2022 році, в рамках деколонізаційних процесів, вулицю у Лубнах названо на честь Милорадовича.
Того ж року видавництво «Центр учбової літератури» опублікувало книгу «Українська відьма. Нариси з української демонології», яка містить зібрані Милорадовичем народні оповідання, легенди та перекази про демонологічні образи, що залишилися у народній пам’яті. Це видання стало своєрідною мандрівкою у світ української народної уяви та духовної культури.