3 лютого 1861 року в Полтаві народився Віталій Авксентійович Гудима — військовий діяч, активний член товариства «Просвіта», іконописець і генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки.
Про це розповідає Poltava Today
Військова освіта й рання служба
Походив із дворянської родини, мав православне віросповідання. Початкову військову підготовку здобув у Московській військовій гімназії, а в 1880 році завершив навчання в Чугуївському піхотному юнкерському училищі зі званням підпрапорщика. Далі служив у 54-му піхотному Мінському полку, обіймав посаду ад’ютанта штабу Полтавської військової бригади, а від 1881 року — у 63-му піхотному резервному батальйоні.
Кадровий поступ Віталія Гудими був поступовим і послідовним: 30 серпня 1894 року він отримав звання капітана; 28 жовтня 1900 року успішно склав іспит при штабі Київського військового округу на заміщення посади повітового військового начальника; з 11 квітня 1908 року виконував обов’язки Фрідріхштадського повітового військового начальника; у лютому 1909 року отримав звання підполковника, а в жовтні 1913 року — полковника.
Під час Першої світової війни Гудима служив штаб-офіцером управління начальника Віленської місцевої бригади. За військові заслуги нагороджений орденами: Святого Станіслава II ступеня (1906), Святої Анни II ступеня (01.07.1915) та Святого Володимира IV ступеня (29.11.1915).
Роль у визвольній боротьбі та еміграція
Події Української революції 1917–1921 років суттєво змінили його професійний шлях. Весною 1917 року, у період посилення національного відродження, Віталій Гудима активно долучився до культурно-освітнього руху: був членом товариства «Просвіта» в Полтаві та Ніжині, сприяючи українізації духовного і громадського життя.
«Під час революції 1917–1921 років Україна мала своє справжнє регулярне військо — з командуванням, офіцерськими кадрами, родами військ, одностроями, знаками розрізнення та всіма іншими необхідними атрибутами. Тому жалюгідно виглядають тези російської пропаганди, нібито в Україні сто п’ять років тому воювали лише сільські отамани і якісь «банди петлюрівців», — йдеться на офіційному сайті Українського інституту національної пам’яті.
У травні 1917 року делегувався на І Всеукраїнський військовий з’їзд, а згодом став учасником формування та діяльності українських військових структур. 29 травня 1918 року вступив до Армії Української Держави гетьмана Павла Скоропадського і служив ніжинським повітовим військовим начальником. Як командир 4-го стрілецького полку Сірої дивізії Армії УНР брав участь у відбитті наступів російсько-більшовицьких загарбників на північних рубежах України під Конотопом і Бахмачем.
У січні 1919 року, під загрозою нового більшовицького наступу, виїхав до Києва, потім служив повітовим військовим начальником у Могилеві-Подільському. У боях за Бердичів і Проскурів відстоював незалежність української держави. З 20 жовтня 1920 року обіймав посаду начальника мобілізаційного управління Головного мобілізаційно-персонального управління військового міністерства УНР і носив військове звання генерал-хорунжого; у 1920 році брав участь в операціях із наступу на Київ.
Після поразки УНР вимушений був емігрувати. Після інтернування частин Армії УНР опинився в польському Ченстохові (1920), а в 1923 році оселився в Каліші, де відновив громадську та культурну діяльність і отримав звання генерал-хорунжого Армії УНР. У міжвоєнний період займався також образотворчою діяльністю — зокрема малюванням ікон. Віталій Авксентійович Гудима помер у Каліші 19 лютого 1929 року.
Відомості про життя і діяльність Гудими зафіксовані в низці енциклопедичних та наукових видань з історії Полтавщини й українського військового корпусу початку XX століття.