13 січня 2026 року відзначили 90-ту річницю від дня народження Василя Захарченка — видатного письменника, журналіста, дисидента та лауреата Шевченківської премії, який усе життя присвятив українському руху опору та збереженню національної ідентичності.
Про це розповідає Poltava Today
Дитинство, юність та формування світогляду
Василь Захарченко народився у селі Гутирівка поблизу Полтави, у селянській родині. Навчався у Супрунівській середній школі, де ще у юному віці захопився творчістю Олеся Гончара. В подальшому на його літературний шлях великий вплив справили «три Григорії – Косинка та брати Тютюнники», як він сам зазначав. Після школи вступив на факультет журналістики Київського університету, де навчався разом із Борисом Олійником, Вадимом Крищенком та іншими майбутніми діячами української культури.
Студентські роки були непростими — окрім фінансових труднощів, доводилося стикатися з моральним тиском та тотальною русифікацією: більшість лекцій читали російською, а в університеті панувала атмосфера недовіри. Після випуску Захарченко працював у Кременчуці, а згодом переїхав на Донбас, де відчув, як власна мова та ідентичність поступово опиняються під загрозою. Саме тут він познайомився з Василем Стусом, Іваном Дзюбою та іншими дисидентами-шістдесятниками, долучився до збору матеріалів про зросійщення Донбасу та почав активно вивчати тему Голодомору 1932–1933 років, записуючи спогади очевидців із різних регіонів України.
Опір режиму та заслання
У 1969 році Василь Захарченко переїхав до Черкас, де працював у виданнях «Молодь Черкащини» та «Черкаська правда», водночас продовжуючи збирати матеріали для праці Івана Дзюби. Незабаром після арешту його друзів-дисидентів і в нього вдома провели обшуки, під час яких знайшли самвидав та заборонену літературу. Захарченка засудили за «антирадянську діяльність» до п’яти років суворого режиму. Термін він відбував у концтаборі №5 на території Пермської області росії, де познайомився з іншими відомими діячами українського руху опору, зокрема Іваном Світличним, Семеном Глузманом та Ігорем Калинцем.
Після звільнення письменника позбавили членства у Спілці письменників, яке було поновлено лише через десять років. Його ім’я викреслювали з літературного процесу, а книжки вилучали з бібліотек до 1982 року.
Творчий доробок і визнання
Василь Захарченко залишив після себе значний літературний спадок: десять романів, дев’ять повістей та понад сто оповідань. Серед найвідоміших творів — «Велика Ведмедиця», «Котилися вози з гори», «Клекіт старого лелеки», «Брат милосердний», «Мобілізовані», «Очима до голубих віконниць», «Дім під ясенами» та багато інших. У 1995 році він став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди». Його робота була також відзначена преміями імені Андрія Головка, Юрія Яновського, Олекси Гірника та Дмитра Нитченка.
Реабілітували Захарченка лише після здобуття Україною незалежності, у жовтні 1991 року. Він щиро радів появі незалежної держави, однак залишався критично налаштованим до процесу її розбудови. У листі до Павла Пустовіта від серпня 1992 року він писав про надію на майбутнє України та віру в її справжніх лідерів.
«Пам’ятайте, українці: спілкуючись російською, ви вбиваєте Україну щоденно, щогодинно, щохвилинно, цієї миті… Так і тільки так ми маємо, вимушені ставити питання, якщо не хочемо, щоб нас стерли з лиця землі, адже Україна й далі, вже в роки Незалежності немилосердно, цинічно русифікується»
Василь Захарченко відійшов у вічність 5 грудня 2018 року у місті Черкаси, залишивши по собі вагомий внесок у справу збереження української мови та національної пам’яті.