Подія в Кербелі у 61-му році гіджри — 10 жовтня 680 року за юліанським календарем — стала поворотним моментом для однієї з головних гілок ісламу. Тоді військо Язіда оточило табір імама Хусейна ібн Алі, онука пророка Мухаммеда, перерізало джерела водопостачання й унаслідок останньої сутички загинув сам Хусейн із супутниками, серед яких були жінки й діти. Ця трагедія закарбувала образ мучеництва, що ляг на культуру та релігійну ідентичність шиїтів.
Про це розповідає Poltava Today
Коріння розколу: політика, кланові суперечності та спадкоємність
Після смерті пророка Мухаммеда в мусульманській уммі виникли гострі диспути про те, хто має очолити громаду. Племінні й кланові інтереси, а також прагнення до влади призвели до того, що замість одностайного рішення зʼявився інститут халіфату, виборність якого згодом була поставлена під сумнів. Чотири ранні правителі, відомі в традиції як «праведні халіфи», уявлялися епохою стабільності та справедливості, але послідовні вбивства та політичні інтриги свідчили про глибші протиріччя.
Другий халіф Умар загинув від руки раба перського походження. Третій халіф Усман був убитий під час великого повстання в Медині, коли натовп штурмував його дім; його кров потрапила на сторінки рукописного Корану, який пізніше вшанували як святиню. Четвертий — Алі, двоюрідний брат і зять Пророка — спочатку претендував на лідерство, але через низку політичних перипетій і відсутність на першому зборі його кандидатура не була підтримана. До влади ступово приходили ті, хто орієнтувався на спадкоємність і династичну модель правління, що відрізнялося від ранніх ідеалів халіфату.
Опір Алі з боку Муавії, намісника Сирії й родича вбитого Усмана, переріс у першу велику громадянську війну мусульманської спільноти — Першу Фітну. Муавія апелював до права «відплати за кров», обвинувачуючи Алі в покриванні вбивць Усмана, і демонстративно виставив у мечеті Дамаска закривавлену сорочку вбитого, щоб підбурити громадську думку.
Бойові дії завершилися битвою при Сіффіні, де хід подій зламався після використання противником релігійної атрибутики — воїни Муавії прикріпили до списів сторінки з Корану, закликаючи «нехай Книга Божа вирішить». Це спричинило відмову частини прихильників Алі від бою і початок переговорів, які послабили позиції халіфа. Невдовзі частина його прихильників утворила радикальний рух хариджитів — «ті, що вийшли», які згодом переросли в окрему течію й у найжорстокішому вигляді протиставилися як Алі, так і його супротивникам.
«Алі був хоробрим у бою, красномовним у промовах, відданим друзям і великодушним до ворогів. Він став для наступних поколінь зразком мусульманського лицарства».
Вбивство Алі та перехід до династійної влади
Після тривалого протистояння Алі довелося стримувати натиск хариджитів і врешті зазнав смертельного нападу. У січні 661 року під час ранкової молитви в мечеті на нього напав убивця з отруєним мечем; халіф помер через кілька днів. Його загибель остаточно відкинула епоху «праведних халіфів» і відкрила шлях до епохи династій, де влада стала передаватися у спадок.
Син Алі, Хасан, тимчасово прийняв титул халіфа, але зазнав деморалізації та підкупу серед власних військ і уклав мир із Муавією. За умовами угоди влада мала не перейматися спадково відразу до сина Муавії; також обіцялися гарантії для прихильників Алі та матеріальна підтримка родини Пророка. Проте Муавія порушив домовленість, оголосивши своїм наступником Язіда, і таким чином уперше у мусульманському середовищі було фактично запроваджено спадкову передачу влади.
Молодший брат Хасана — Хусейн — відкинув компроміс із Муавією й не погодився присягнути новому правителю. Відповіддю Язіда був ультиматум: отримати публічну присягу або поставити під загрозу голову Хусейна й інших авторитетних діячів. Хусейн відповів словами, що збережено у джерелах як його знамените відмовляння: “Такий, як я, не присягне такому, як він”
У цій ситуації головні причини виїзду Хусейна до Куфи були подвійні. З одного боку, Язід мав репутацію правителя, що нехтував релігійними нормами та життєвою скромністю перших халіфів, а з іншого — у Куфі його чекали широкі заклики від місцевих мешканців. До Мекки на імама надійшла велика кількість листів із проханням очолити громаду — за різними оцінками, за нього письмово присягнули від 12 до 18 тисяч людей. Ігнорувати такий масовий поклик означало б покинути моральну місію лідера.
Попри заклики дотримуватися обережності — «Серця людей з тобою, але їхні мечі — з Омеядами» — Хусейн рушив назустріч очевидному ризику. У Кербелі його табір опинився оточеним, джерела води були перекриті, і під час останнього, відчайдушного бою Хусейн та його супутники загинули. Серед загиблих були діти: шестимісячного сина вбили стрілою, старший син загинув у бою. На тілі імама зафіксовано численні поранення, і після бою тіло було принижено — головою Хусейна хизувався двір Язіда. У одного з присутніх виник протест, коли Язід вдарив палицею по губах убитого, нагадуючи, що ці самі губи колись цілували уста Посланника Аллаха.
Героїчний та трагічний образ Хусейна перетворився на ключовий символ шиїтської традиції: якщо Хасан, погодившись на мир, врятував тіло мусульманської громади, то Хусейн, ставши на шлях спротиву, зберіг її дух. Сценарій спраги, оточення, загибелі дітей і жорстокості ворога склав сильну емоційну та ритуальну основу шиїтської культури, що надалі впливала на релігійну практику й політичну самоідентифікацію її послідовників.
Сьогодні шиїти становлять близько 200 мільйонів віруючих у світі, сконцентрованих головним чином в Ірані, Азербайджані, Іраку та Бахрейні, при цьому значні громади присутні також у Лівані, Ємені, Кувейті, Саудівській Аравії та Індії. Натомість суніти, або прихильники «традиції», складають більшість серед приблизно 2 мільярдів мусульман. Розрив між течіями має як богословське, так і політичне походження, але саме пам’ять про Кербелу й культ мучеництва стали визначальними у формуванні шиїтської ідентичності.
Переплетення політики, родових амбіцій і сакральних образів у подіях VII століття створило довготривалі наслідки для мусульманського світу — від трансформації інститутів влади до формування ритуалів пам’яті, які й досі визначають суспільні та релігійні практики мільйонів людей.