Сержант Андрій, відомий під позивним Парацельс, відзначає два роки служби від дня мобілізації 26 січня 2023 року. У розмові він розповідає про шлях від учителя й лаборанта до бойового медика та пізнішої роботи в цивільно-військовому відділі місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Про це розповідає Poltava Today
З освіти — учитель, за фахом — лаборант
Андрію 51 рік, він родом із міста Глобине на Полтавщині. За освітою — учитель біології та хімії. Після закінчення інституту десять років працював у школі, а потім перейшов на виробництво: лабораторна робота на підприємствах із переробки сільськогосподарської продукції, згодом — керівник лабораторії.
У 2020 році через проблеми зі здоров’ям Андрій пройшов складну операцію і виїхав до Польщі, де працював і отримав карту побуту. Повернувся в Україну навесні 2022 року, коли почалося широкомасштабне вторгнення росії.
Після повернення чоловік звертався до територіального центру комплектування, але спочатку отримав відмову: обмежена придатність після операції, відсутність строкової служби та військового досвіду. Згодом надійшов виклик — 26 січня 2023 року Андрій прибув із речами і був мобілізований до лав 32-ї окремої механізованої бригади, яка тоді формувалася.
Бойовий шлях, медична підготовка та евакуації
За розподілом він потрапив до самохідного артилерійського дивізіону, де у складі п’ятиосібного екіпажу виконував функції заряджаючого з ґрунту. Робота була фізично вимогливою: інтенсивні вогневі зміни, робота із закритих позицій, чергування тиждень через тиждень, життя в бліндажах і сотні пострілів за добу в періоди активних обстрілів.
У серпні підрозділ перевели на Куп’янський напрямок, де він служив майже дев’ять місяців. У грудні 2023 року командування направило Андрія на медичну підготовку; після місячних курсів він повернувся до батареї вже як бойовий медик. Відтоді до його обов’язків додалася турбота про здоров’я побратимів: великий медичний рюкзак на виїздах, надання першої допомоги, лікування соматичних хвороб і організація евакуації у разі потреби.
— Я теж хочу жити, побачити майбутніх онуків. Але розумію, щоб жити — треба боротися. Бо росія прийшла сюди не за територіями, а щоб знищити нас до останнього українця. Колись я був цивільним і не думав, що війна стане моєю справою. Та в перші дні російського вторгнення, побачивши їх звірства над мирним населенням я зрозумів, що інших варіантів немає, окрім боротьби. Свідомість і національна ідея — це не коли під гімн кладуть руку на серце. Важливо, щоб у цьому серці була Україна — не раз на свято, а щодня, у виборі й відповідальності. Страшно всім, і це нормально. Але якщо кожен не працюватиме на своєму місці задля захисту і Перемоги, ворог прийде сюди — до наших домівок, родин і дітей. Тому треба брати волю в кулак в разом робити все необхідне, щоб Україна залишилась Україною,
Підрозділ неодноразово зазнавав атак із застосуванням ударних БПЛА. Андрій згадує випадок, коли ворожий дрон типу «Ланцет» уразив позицію після того, як затримка з боєприпасами змусила залишатися відкритими довше, ніж планували. Екіпаж встиг сховатися, техніка зазнала серйозних пошкоджень і відбулася вторинна детонація, але всі залишилися живими, хоча й отримали контузії.
Іншого разу БПЛА «Zala» влучив у приміщення, де перебували військові. Андрію та товаришу вдалося впасти на підлогу, старший офіцер отримав поранення коліна від металевої кульки; автомобіль групи був пошкоджений вибухом, довелося викликати евакуацію по рації. На щастя, поранення виявилося несуттєвим і офіцер повернувся до служби.
У 2024 році підрозділ здійснював часті перекидання: у травні працювали на сумському напрямку разом із прикордонниками, у липні — на Торецькому, восени — на Гуляйпільському напрямку на Запоріжжі. Андрій підрахував, що за два роки у складі підрозділу вони облаштували близько одинадцяти «хат» тимчасового розташування; на позиціях трималися по 2–3 тижні з перервами на відпочинок у «хатці».
У листопаді 2024 року Андрія направили на ВЛК, після чого його перевели до окремого інженерного батальйону на посаду командира відділення. Там він відповідав за облік особового складу, підготовку документів, координацію навчань та інженерну підготовку, а також за заготівлю лісу й відправку матеріалу для фортифікацій — робота була інтенсивною, людей бракувало, і доводилося багато працювати фізично.
Перевантаження позначилося на стані хребта: у 2025 році Андрій провів тривалий час у лікарні і вже не міг виконувати низку фізично вимогливих завдань. Після лікування він звернувся до свого місцевого ТЦК із проханням про переведення: у сім’ї залишився літній батько, молодший брат служить у морській піхоті. Рапорт було погоджено, і з червня Андрій зарахований до штату Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП.
Наразі він обіймає посаду штаб-сержанта 3 категорії відділу ЦВС. До його функцій належить налагодження взаємодії між ТЦК, органами влади й громадами, сповіщення родин про загибель, полон або зникнення безвісти військовослужбовців та організація поховань. Сержант визнає, що така робота емоційно важка, але вважає її надзвичайно важливою і намагається виконувати її максимально по-людськи.
Родина Андрія також активно долучилася до захисту: усі військовозобов’язані чоловіки в родині служать у лавах ЗСУ. Окрім самого Андрія та його молодшого брата, їхній двоюрідний брат пішов до механізованої бригади і наразі вважається зниклим безвісти на Курщині; родина сподівається на його повернення.
Андрій наголошує на ризику знеособлення війни серед цивільних через інформаційний шум і спрощені меседжі в соцмережах. Він вважає, що захист держави — щоденний вибір і відповідальність кожного, і що без участі суспільства перемога буде недосяжною.