8 лютого 1896 року в селі Рашівка Гадяцького повіту Полтавської губернії народився Василь Бутенко (псевдонім Хмурий) — військовий діяч УНР, соратник Симона Петлюри, журналіст, театральний критик і один із перших дослідників українського авангарду XX століття. Цього року 130-річчя від дня його народження відзначається на державному рівні за ініціативою Українського інституту національної пам’яті та відповідною парламентською постановою.
Про це розповідає Poltava Today
Мистецьке й політичне формування
Походив із великої селянської родини Онисія й Єфросинії Бутенків, у якій виросло дванадцять дітей, до зрілого віку дожили шість сестер і брат Василь. Дотепер у Рашівці збереглася хата родини, де формувалися перші смаки й уподобання майбутнього митця: театр, пісня, квіти, вишивка та прагнення до знань. Полтавська журналістка Тетяна Дениско знайшла свідчення старожилів про атмосферу родинного гнізда, активну участь його сестри Ольги в аматорському театрі та дружні зв’язки юного Василя з місцевими вчителями й діячами «Просвіти», серед яких був і мовознавець Петро Залозний.
«У дитинстві не раз доводилося бувати в тому дворі. Влітку до них стільки народу з’їжджалося! Мене вражали квіти — тюльпани, півонії, гладіолуси, жоржини… Всю весну й літо квітники буяли. Ольга Онисимівна за ними доглядала. Квітів було так багато, і жодної бур’янинки, жодної грудочки між ними не побачиш…».
1910 року Бутенко закінчив Рашівське міністерське училище, а потім навчався у Великосорочинській учительській семінарії Миргородського повіту, де познайомився з кобзарем Михайлом Кравченком. Існують архівні фотографії, що ілюструють ці зв’язки: на одній зі світлин 1915 року видно випускника семінарії Василя Бутенка поруч із кобзарем.
Після завершення навчання 1915 року він був призваний до армії Російської імперії, проходив підготовку в Чугуївському військовому училищі, а в 1916 році опинився на австрійському фронті. Події революційного 1917 року докорінно змінили його долю: він долучився до українізації військових частин і перейшов до 34-го корпусу, 2-го українського полку, що згодом став основою Армії УНР.
Служба при Петлюрі, творчість і політичні переслідування
У період загострення боїв у Києві в лютому 1918 року Бутенко увійшов до штабу Симона Петлюри, який тоді командував Гайдамацьким кошем. Він обіймав посади коменданта ставки, командира куреня та начальника канцелярії Головного отамана, брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського та мав контакти з Євгеном Коновальцем. Після відступу Армії УНР під натиском червоних Бутенко опинився в інтернованому таборі для вояків Армії УНР у калішському таборі (Польща), де читав лекції з історії української літератури й долучився до таборового журналу.
Восени 1921 року Бутенко вступив до Варшавського університету, а в квітні 1922-го повернувся до Рашівки. Працював страховим агентом у сусідніх селах і в місті Ромни. Перехід у мистецьку діяльність відбувся у Харкові з лютого 1925 року: він друкувався в журналах «Культура і побут» та «Сільський театр», а став секретарем журналу «Нове мистецтво», де фактично формував його зміст — писав, редагував і готував до друку матеріали про театральне, музичне й образотворче мистецтво.
Псевдонім Хмурий пов’язують із родовою рисою характеру, а сучасники цінували його за гострі й лаконічні критичні відгуки. Журнал «Нове мистецтво» висвітлював огляди виставок, критичні портрети художників, статті про скульптуру, кераміку, декоративно-прикладне мистецтво, театральні й кінорецензії, інтерв’ю з митцями та хроніку культурних подій. До видання регулярно дописували Остап Вишня й Микола Хвильовий.
Окрім журналістики, Бутенко перекладав технічну літературу, а з літа 1932 року працював у харківському видавництві «Рух». Серед його праць — нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво, а також дослідження про Мар’яна Крушельницького, Олексу Новаківського, Йосипа Гірняка, Івана Труша та інших митців.
У 1929 році Бутенко був зарахований до знімальної групи «Українафільму» як асистент режисера під час роботи над фільмом Олександра Довженка «Земля». Через подальші репресії його ім’я було викреслене з титрів стрічки. Зі спогадів допитів видно, що він намагався захистити Довженка від звинувачень, зазначаючи політичні суперечності, що виникли навколо фільму.
Згортання українізації наприкінці 1920-х, справа СВУ й масові репресії 1930-х змусили його тимчасово виїхати до Румунії, але незабаром він повернувся в Україну. Наприкінці серпня 1937 року НКВС заарештувало Василя Бутенка. Його звинуватили за статтями карного кодексу УРСР, що стосувалися антирадянської агітації, шпигунства та участі в контрреволюційній організації. Прокурорські матеріали й свідчення фігурували в обвинуваченнях, а судова трійка Харківської області 8 грудня 1937 року засудила його до 10 років ув’язнення.
Чотири роки катувань і заслання істотно підірвали здоров’я Бутенка; він помер в ув’язненні 27 січня 1940 року у таборі Самартабор у віці 44 років. Реабілітовано його було рішенням Військової прокуратури Київського військового округу 25 грудня 1989 року.
Сімейна трагедія торкнулася й близьких: на момент арешту в нього залишалися двоє синів — Ігор (11 років) і Олег (7 років) та дружина Анастасія, яка працювала вчителькою. Після арешту дружину звільнили з харківської школи, а згодом вона працювала кондукторкою. Ігор загинув під час Другої світової війни від пострілу німецького снайпера, а Олег, попри перешкоди й відрахування з політехніки як син «ворога народу», пізніше закінчив медичний інститут і став відомим дитячим кардіохірургом у Харкові.
Ім’я Василя Хмурого викарбовано на Меморіалі пам’яті художників — жертв сталінських репресій біля Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві. Водночас у рідній Рашівці досі немає пам’ятного знака, вулиці чи музейного куточка, присвяченого видатному земляку. Відзначення 130-річчя може стати поштовхом до вшанування його пам’яті та увічнення внеску в історію української культури і державного руху.
