Віктор Андрієвський (1885–1967) – визначна постать в історії українського державотворення, чия діяльність і донині залишається маловідомою широкому загалу. З нагоди 140-річчя від дня його народження, яке відзначається на державному рівні згідно з постановою Верховної Ради, важливо згадати цей видатний внесок у розбудову української освіти, культури та політичного життя.
Про це розповідає Poltava Today
Дитинство, родина та формування світогляду
Віктор Андрієвський народився 11 листопада 1885 року в Полтаві у родині місцевих інтелігентів Никанора Семеновича та Марії Михайлівни. Мав четверо братів і сестер. Родина мешкала у власному будинку на вулиці Кузнецькій (нині Юліана Матвійчука). Батько володів земельною ділянкою у Кобеляцькому повіті.
У спогадах Андрієвський згадує:
«В сім’ї у нас панувало двоязичіє. Зі службою батько й мати розмовляли по українськи, а між собою і з дітьми залежно від настрою, – писав Андрієвський, – коли батько був у доброму гуморі, то говорив по українськи, а коли переходив на поважний тон, або на поважні теми, або як сердився, то говорив по московськи. Першою справжньою школою української мови для мене була в місті найбільше кухня, а на хуторі, куди наша сім’я виїжджала на літо — вигін, стерня, толока, де пасли худобу мої приятелі та всі наші хутірські люди разом, які иншої мови не вживали. В тіж часи зробила найбільше вражіння на мене і лишила найбільшу відбитку на моїй душі українська пісня».
Навчався у Першій полтавській чоловічій гімназії, з юних років проявив інтерес до літератури та театру. Вже у шкільні роки долучився до нелегального гуртка, що займався популяризацією української ідеї. З однодумцями, серед яких був і Симон Петлюра, Віктор став співзасновником Полтавської гімназіальної громади, яка поширювала національну свідомість серед молоді.
Громадська, політична й освітня діяльність
У 1903 році Андрієвський вступив на природничий факультет університету святого Володимира в Києві. Під час навчання остаточно визначив для себе пріоритет – працювати на благо України. Повернувшись до Полтави, викладав хімію та товарознавство, активно долучився до громадських ініціатив, стаючи гласним Полтавської міської думи у 1913–1916 роках. Був авторитетною постаттю серед інтелігенції, дописував у провідні видання, заснував український клуб.
З початком Української революції 1917–1921 років Андрієвський став співзасновником Української Демократичної Хліборобської Партії, вдруге обраний гласним міської думи, брав участь у перейменуванні вулиць Полтави відповідно до національних цінностей. Його доповіді та публічна діяльність сприяли популяризації української ідеї в регіоні.
Внесок у розвиток освіти Полтавщини
Однією з ключових сфер діяльності Андрієвського стала освіта. У серпні 1917 року він був призначений комісаром Української Центральної Ради у справах освіти на Полтавщині. У період революційних змін він організовував українізацію освітніх закладів, сприяв відкриттю українських гімназій, бібліотек, впровадженню українознавства. З його ініціативи були створені курси українознавства, розпочато роботу українських університетів, історично-філологічного факультету, сільського університету в Мачухах.
На губерніальному учительському з’їзді у 1917 році під його керівництвом ухвалили рішення щодо українізації шкіл, забезпечення підручниками та відкриття нових навчальних закладів з українською мовою викладання. Він активно підтримував призначення свідомих українців на керівні посади в освіті, зокрема Івана Прийми – директором Першої полтавської гімназії.
Серед його ініціатив – впровадження українських іменних стипендій. Однак ці зусилля зустрічали супротив частини освітян і церковних діячів, що орієнтувалися на московську традицію. Андрієвський також ставив за мету залучення громади до організації шкільного процесу, що стало важливим досягненням українського ренесансу 1917–1919 років.
Політична діяльність, еміграція і наукова спадщина
Після захоплення Полтави російсько-більшовицькими війська у січні 1919 року Андрієвський змушений був залишити рідне місто. Опинившись у Станиславові (нині Івано-Франківськ), він очолив продовольчий департамент Державного секретаріату ЗУНР, брав участь у проголошенні Акту Злуки 22 січня 1919 року. Згодом емігрував до Європи, де обіймав керівні посади у культурно-просвітницьких організаціях, працював директором гімназії в Каліші, був заступником голови Українського Національного Комітету у Кракові.
Андрієвський залишив значну публіцистичну спадщину. Його книги та статті, зокрема «Значіння Полтавського бою для української державности», «Від гетьмана до Директорії», «Три громади: спогади з 1885–1917 рр.», стали важливими джерелами для дослідження історії та культури України. Він об’єктивно оцінював події Полтавської битви та їх вплив на національну ідентичність українців.
Останні роки життя професор філології, доктор Віктор Андрієвський провів у Німеччині, де й помер у місті Дорнштадт у вересні 1967 року.
Вшанування пам’яті
У Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського зберігаються документи і світлини, пов’язані з Андрієвським. У 2015 році в Полтавській обласній бібліотеці відбулося публічне пошанування 130-річчя від дня його народження, а 2016 року одну з вулиць обласного центру перейменовано на його честь.
Сьогодні постать Віктора Андрієвського – приклад жертовного служіння українському народові, прагнення до розвитку освіти, культури та незалежності України.