З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, Дмитро не зволікав і вже о п’ятій ранку стояв під дверима військкомату.
Про це розповідає Poltava Today
«Я не міг залишитися осторонь. Просто не міг. Це було як внутрішній імператив — бути там, де важко, де кожен важливий. Три дні не ходив на роботу. Стояв, чекав, питав. Але мене не брали через відсутність строкової служби й медичні обмеження через ваду серця», — згадує він.
У рідній Петропавлівці на Дніпропетровщині Дмитро сприяв формуванню місцевих загонів самооборони. «До нас долучилися мисливці. Я теж мисливець — офіційно з 22 років, але по лісах ходив ще змалку з дорослими. Тепер ми охороняли водонапірні вежі, патрулювали з поліцією. Було важливо зберегти спокій у громаді, поки на фронті тривали бої», — пояснює він.
Все змінилося 1 квітня 2022 року, коли Дмитра мобілізували. Його відправили до Павлограда, де формувався новий батальйон полтавської частини Національної гвардії. Після цього — навчання в Полтаві, місяць базової підготовки та кілька виїздів на полігон. «Тоді ми ще не знали, що буде далі. Але я знав — моє місце там, де я корисний», — додає Дмитро.
Служба на фронті
Після Полтави його підрозділ вирушив на Харківщину, де спочатку працював на блокпості у Пісочині. Дмитро був старшим зміни. «Це був особливий час — тисячі людей евакуювались з Харкова, рятуючись від артилерійських ударів. Блокпост — не тільки про документи. Це про людське. Ми бачили очі тих, хто виїжджав, і тих, хто повертався. Бачили страх, надію, втому і рішучість. Ми були першими, кого вони зустрічали після дороги перед домівкою», — говорить Дмитро.
Він також згадує про затримання диверсантів та перевірку транспорту: «Усі думають, що ДРГ — це бородаті дядьки в масках. Насправді це звичайні люди з підробленими українськими паспортами. Без оперативної інформації їх не впізнати. Ми виявляли та допомагали затримувати — далі працювали спецслужби», — пояснює він.
Бої та контузії
У серпні Дмитра перемістили в Уди, ближче до лінії фронту, де розпочалися прямі зіткнення. «Це був інший фронт — менш організований, але не менш небезпечний. Першу контузію я отримав там. Снаряд від 120-мм міномета впав за десять метрів», — розповідає він.
Того ж місяця Дмитро став свідком роботи снайпера по їхній позиції. Завдяки спостереженням він зміг зупинити його постріли. «Ми обійшли з флангу, я піднявся, глянув у бінокль — і одразу побачив тінь. Один постріл — і тиша. Потім перевірили — більше 700 метрів. І це — звичайний автомат», — зазначає він.
Після осіннього контрнаступу 2022 року, підрозділ Дмитра було пересунуто ближче до кордону, де він отримав другу контузію. Повернувшись на фронт після хвороби матері, Дмитро став водієм, возячи боєприпаси та інших бійців. «Потім — Бахмут. Провели кілька днів. Я не встиг зайти на позиції — підрозділ поділили: частина пішла в Соледар, інші — в Луганську область», — розповідає він, додаючи, що служив у розвідці до липня 2023 року.