Головна Новини Як перейменують вулиці Радищева, Станіславського та Сурікова: затвердили нові варіанти, ще для 6 полтавських топонімів

Як перейменують вулиці Радищева, Станіславського та Сурікова: затвердили нові варіанти, ще для 6 полтавських топонімів

by Max

Комісія із перейменування затвердила нові варіанти назв для вулиць Радищева, Серафимовича, Собінова, Софії Ковалевської, Станіславського та Сурікова

На початку сьогоднішнього засідання члени комісії вирішили включити вулицю Пушкіна до четвертої черги перейменування через велику кількість звернень. Серед варіантів нової назви імена одразу кількох полеглих героїв — Віталія Грицаєнка, Євгена Браха та Юліана Матвійчука.

Перед засіданнями виступили дружина полеглого героя Лілія Матвійчук та новообраний депутат міськради Тарас Синяговський, які обгрунтували, чому саме вулицю Пушкіна потрібно назвати на честь Юліана Матвійчука. Розуміючи, як багато запитів на цю вулицю, члени комісії у якості варіанту запропонували перейменувати Студентський сквер на сквер Юліана Матвійчука. Він розташований між педагогічним університетом і Полтавською міською радою, в яких вчився і працював Юліан Матвійчук.

Натомість під час розгляду нової назви для вулиці Тімірязєва був відхилений варіант перейменування на честь Аркадія Піщанського — депутата Київської райради ради від «Свободи», учасника АТО, який з початком повномасштабного вторгнення він приєднався до лав 116-ї окремої бригади територіальної оборони. Воїн отримав смертельне поранення внаслідок артилерійського обстрілу та помер 4 січня у лікарні Дніпра. Через те що Піщанський не має державної нагороди, робоча група поки не може затвердити його ім’я на нову назву вулиці.

Загалом надійшло багато пропозицій від родин полеглих героїв і для усіх них не вистачає вулиць, які підлягають перейменуванню. Тому комісія розглянула можливість перейменування на їх честь вулиць із нейтральними назвами. Одним з таких топонімів могла стати вулиця Алмазна.

Загалом комісія на сьогоднішньому засіданні затвердила нові варіанти для шести вулиць:

→ 35. Вулиця Радищева

Радищев Олександр Миколайович (1749-1802) — російський письменник, просвітитель, дисидент. Виборював ідеї демократії та республіканізму. Не мав стосунку до Полтавщини; входить до пантеону діячів, назви від прізвищ яких були маркером в СРСР.

Розташування: селище Лісок, біля річки Коломак.

Варіанти нової назви:

Вулиця Тараса Трясила

Повернути колишню назву — вулицю Тараса Трясила, козацького отамана.

Вулиця Братства Тарасівців

На честь таємної політичної організації, створеної в 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Тараса Шевченка, де присяглися всіма засобами поширювати серед українців ідеї українського національного відродження та творчість Кобзаря. Серед активних діячів Братства була плеяда видатних інтелектуалів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною.

Громада Тарасівців діяла й у Полтаві. Братство мало програму «Кредо молодих українців», ключовим моментом якого було таке твердження: «Російська імперія — окупант України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й досі поневолює його»).

Вулиця Олександра Тарасенка

Олександр Кирилович Тарасенко (1960-2022) — художник, викладач, захисник України від російської військової агресії. У 1980 році закінчив Харківське державне художнє училище. Потім п’ять років навчався у Харківському художньо-промислового інституту. Отримав спеціальність графіка. Член Національної спілки художників України з 2006 року, автор живописних, графічних творів та іконостасів у церквах Полтавщини. З 1985 року працював у Полтавському інженерно-будівельному університеті. З 1998 по 2014 рік очолював кафедру образотворчого мистецтва, користувався повагою студентів і колег. Після Революції Гідності, за протистояння прихильникам режиму Януковича, був звільнений з цієї роботи. З 2015 року працював доцентом на кафедрі образотворчого мистецтва у Полтавському педуніверситеті імені В.Г.Короленка.

Незалежний рішучий характер успадкував від родини (був племінником генерал-майора, правозахисника Петра Григоренка).

Із перших днів російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року пішов боронити рідну землю від ворога, був стрільцем-снайпером. У боях під Охтиркою він отримав важке осколочне поранення. Попри зусилля лікарів, врятувати захисника не вдалося: він помер у військовому госпіталі Полтави… «Олександр Кирилович — видатний художник і педагог, неперевершений майстер рисунку та живопису, палкий патріот України, дбайливий господар і сім’янин, закоханий у свій маленький «рай» — писали про нього.

До перейменування робоча група запропонує інше обґрунтування даного варіанту.

Вулиця Сергія Єфремова

Сергій Олександрович Єфре́мов (1876-1939) — громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Все української академії наук (ВУАН, з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував загалом близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості українських письменників і поетів. Неодноразово бував у Полтаві. Загинув у роки більшовицької диктатури.

→ 36. Вулиця Серафимовича

Серафимович Олександр Серафимович (справжнє прізвище Попов; 1863-1949) — російський письменник. До нашого краю стосунку не мав. Колишній Щемилівський тупик перейменовано у 1962 році.

Розташування: куток між вул. Харківське шосе і Кагамлика

Варіанти нової назви:

Вулиця Миколи Костомарова

Микола Іванович Костомаров (1817-1885) — видатний історик, етнограф, прозаїк, критик-мислитель, громадський діяч. Належить до української школи письменників-романтиків. Засновник народницького напряму в українській історіографії. Член-редактор Петербурзької археологічної комісії (1860-1885), член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Московського археологічного товариства, член-кореспондент Петербурзької АН (1876). У 1847 році за участь в українофільському рухові Костомарова арештовують та перевозять з Києва до Петербурга, де він і провів решту свого життя. Там заснував український журнал «Основа». Він залишив після себе багатогранну спадщину: понад 300 історичних досліджень. Наприклад, 1857 році видав працю «Богдан Хмельницький» з історії українського козацтва першої половини та середини XVII століття; «Гетьманування Виговського» (1862); «Руїна» (1882); «Мазепа» (1882), а також художні твори: «Українські балади» (1839), п’єси і повісті «Сава Чалий» (1838); «Переяславська ніч» (1841), «Кудеяр» (1875); «Чернігівка» (1881) та інші. Значення Костомарова в розвитку російської та української історіографії можна, без жодного перебільшення, назвати величезним. Ним була внесена і наполегливо проводилася у всіх його працях ідея народної історії. Саме праці Костомарова послужили поштовхом для вивчення історії областей. 8 травня 1992 року постановою Президії НАН України засновано премію НАН України імені М. І. Костомарова, що присуджується за видатні роботи в галузі історії та історичного джерелознавства.

Вулиця Стефана Таранушенка

Стефан Андрійович Таранушенко (1889-1976) — доктор мистецтвознавства, професор, видатний знавець української старовинної архітектури, музейник, учасник пам’яткоохоронного руху. Був викладачем Історико-філологічного факультету і Полтавського інституту народної освіти. Завдяки 5 тисячам фото, що зберігаються в його архівному фонді, ми знаємо, як виглядали в 1920-х роках цивільні будівлі й церкви (у т.ч. пізніше знищені), зокрема, в Полтаві й на Полтавщині. Директор музею українського мистецтва в Харкові, викладач. У 1933 р. заарештований за вигаданою справою про «український націоналізм». Після відбуття 3-х років у концтаборі, тільки після смерті сталіна йому дозволили повернутися в Україну (до цього працював у Сибіру й Середній Азії). Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Вулиця Шістдесятників

Вулиця на честь всіх діячів руху національного й антикомуністичного опору 1960-х років в Радянському Союзі, а також діячів літератури й мистецтва в цей період.

→ 37. Провулок Собінова

Собінов Леонід Віталійович (1872-1934) — російський співак, один із маркерів російської пропаганди у сфері музичного мистецтва; не має стосунку до Полтави.

Розташування: дуже короткий провулок на Кобищанах.

Варіанти нової назви:

Провулок Федора Попадича

Федір Миколайович Попадич (1877-1943) — педагог, громадський діяч, фольклорист, диригент і композитор, який плідно працював у Полтаві. Народився в селі Великі Будища (тепер — Полтавського району). Закінчив церковнопарафіяльну школу, співав у архієрейському хорі в Полтаві до 15-літнього віку. Згодом почав самотужки вчитися грі на скрипці та відвідувати відкриті у 1896 році приватні музичні класи Феофанії Базилевич. Незабаром його запросили помічником регента архієрейського хору та викладачем хорових курсів. 1904-го року стає студентом щойно відкритого музичного училища Ахшарумова (нині — Полтавський коледж мистецтв ім. Лисенка). Від 1913 року Попадич — керівник хорової капели «Боян». Викладав співи та музику в 1-й полтавській чоловічій гімназії, у Полтавському інституті шляхетних дівчат та в приватних гімназіях. У часи Української революції 1917-21 рр., зокрема в період гетьманату Павла Скоропадського (від квітня 1918 року) — керівник Полтавського українського національного хору (згодом Полтавська хорова капела). У кінці 1920-х років Попадич видає збірку українських пісень власної обробки й присвячує її М.Лисенку, а також присвячує пам’яті композитора один із найкращих своїх хорових творів «Серце музики» на слова М.Вороного. У квітні 1921 року Федір Попадич стає одним із організаторів Музичного товариства імені М.Леонтовича. З 1925 р. художній керівник Полтавської капели бандуристів. Одночасно Федір Михайлович викладає в музичному училищі техніку диригування, а з 1928-го по 1933-й обіймає посаду директора, особисто підтримував композитора і бандуриста Григорія Китастого, котрий у той час навчався в училищі. Федір Попадич є автором декількох композицій, канту «Величає душа моя Господа», маршу «Кроком крицевим», вокальних творів та обробок народних пісень. Через переслідування більшовицькою владою (після чергового арешту), в 1934 р. змушений був залишити Полтаву й помер проживаючи в родині доньки.

Провулок Володимира Кабачка

Володимир Андрійович Кабачок (1892-1958) — український диригент, педагог, бандурист. Народився в с. Петрівці Миргородського району в селянській родині. За музичні здібності 7-річного хлопчика приймають до архієрейського хору в Полтаві. У 1906 р. закінчив Полтавське друге міське училище й за рік вступив до Полтавського музучилища. Одночасно співав у хорі та грав у симфонічному оркестрі Д. Ахшарумова. Після закінчення Московської консерваторії (1917) повертається до Полтави, де стає регентом собору і одночасно викладає спів у школах. У цей час він захоплюється грою на бандурі й 1925 р. організовує ансамбль бандуристів, який через 4 роки стає Державною українською зразковою капелою бандуристів. Невдовзі капела мала в своєму репертуарі цілу низку творів українських композиторів, її популярність зростала, стали частими гастролі по СРСР. У 1934 р. вона була об’єднана з Київською капелою кобзарів. Та в 1934 році В. Кабачок був безпідставно заарештований, а потім невдовзі звільнений без будь-яких пояснень і вибачень. Після звільнення він виїхав до Ленінграда, де керував оркестром Великого драматичного театру ім. М. Горького. В 1937 році його знову було заарештовано і він провів 6 років на Колимі. Після звільнення виїхав до Ташкенту, де виступав як соліст-бандурист в Ташкентській філармонії. Повернувшись до Києва у 1944 р. він віддає себе справі виховання мистецької молоді. Веде клас бандури в музучилищі ім. Р. Глієра, консерваторії ім. П. Чайковського, паралельно виступаючи як соліст-бандурист і керівник оркестру народних інструментів у державному українському народному хорі ім. Г. Верьовки. В. Кабачок плідно працював над розвитком традиційного народного інструментального виконавства, добиваючись того, щоб бандура була не лише акомпануючим, а й сольним концертним інструментом. З цією метою сам почав створювати репертуар для бандури: не було методичної літератури — сам здійснював обробки народних пісень, перекладав для бандури різноманітні твори, закликав до співпраці композиторів. У продовж кількох років В. Кабачок разом із Є. Юцевичем працював над «Школою гри на бандурі» — єдиним посібником навчання гри на цьому унікальному інструменті, який було видано у 1958 р. уже по смерті автора.

Провулок Всеволода Нестайка

Всеволод Зіновійович Неста́йко (30 січня 1930, Бердичів, Житомирська область, Українська СРР, СРСР — 16 серпня 2014, Київ, Україна) — український письменник-прозаїк, класик сучасної української дитячої літератури. Найбільше відомий за повістю «Тореадори з Васюківки». Обгрунтування назві надано в паперовому вигляді.

→ 38. Вулиця Софії Ковалевської

Ковалевська Софія Василівна (1850-1891) — російська вчена — математик, письменниця і публіцистка. Професорка Стокгольмського університету. Один із маркерів російської пропаганди у сфері науки. Не має стосунку до Полтави.

Розташування: досить протяжна вулиця в історичному районі Кобищани (Очеретянка).

Варіанти нової назви:

Вулиця Харитини Кононенко

Харитя Мусіївна Кононе́нко (18 жовтня 1900, с.Миколаївка, нині затоплена Кременчуцьким водосховищем — 15 жовтня 1943, Рівне) — українська громадська діячка, журналістка. Виховувалась в родині своєї тітки О’Коннор-Вілінської Валерії й дядька Олександра Вілінського. У 1918 році емігрувала. З 1930 року — на Галичині. 1941-1943 — одна з керівників Українського Червоного Хреста на Волині з осередком в Рівному, займалася відродженням «Просвіти». Розстріляна в рівненській тюрмі німецькими окупантами.

Вулиця Івана Перлика

Перлик Іван Максимович (18 січня 1869 — † 25 листопада 1921, м. Полтава) — старшина Армії УНР, командир 1-ї козацько-стрілецької (Сірої) дивізії, організатор антибільшовицького повстанського загону на Полтавщині.

→ 39. Вулиця Станіславського

Станіславський Костянтин Сергійович (1863-1938) — російський театральний діяч, актор, педагог, режисер. Не має стосунку до Полтави. Назва є маркером російської культури.

Розташування: вулиця обмежує з південної сторони мікрорайон «Огнівка».

Варіанти нової назви:

Вулиця Леся Танюка

На честь видатного українського режисера театру і кіно, театрального критика, письменника, перекладача, сценариста, головного режисера Київського молодіжного театру, голови Комісії ВР України з питань культури та духовного відродження, засновника і голови Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені В.Стуса, голови Національної спілки театральних діячів України, народного артиста України, члена Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, голови Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму «Нюрнберґ-2». Навесні 1996 року брав участь у Полтавському обласному форумі за якнайшвидше ухвалення Конституції.

Народився 8 липня 1938 року на Київщині в родині вчителів. Дитинство провів з батьками в концтаборі у Німеччині. Після повернення родині не дозволили жити в Києві, і Танюки переїжджають на батьківщину батька, в Луцьк. Захоплювався театром, навчався у культосвітньому технікумі, його прийняли до акторської групи Волинського обласного музично-драматичного театру. Вищу освіту здобув 1963 року в Київському інституті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого за фахом «режисер театру і кіно» (курс Мар’яна Крушельницького). Ставив спектаклі у Львівському, Одеському, Харківському драматичних театрах.Ще у 1959 році він став одним із засновників та президентом Клубутворчої молоді (КТМ) — об’єднання українських шістдесятників, до якого входили Ліна Костенко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Алла Горська, Василь Стус, Іван Дзюба. Крім художньої інтеліґенції, у роботі КТМ активно брали участь учені, молодь НДІ, інженери, учителі (серед найвідоміших — кібернетик Олександр Клушин, математик Леонід Плющ, доктор наук Генріх Дворко). Великий інтерес і резонанс викликали вечори пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса, Миколи

Куліша, сучасної поезії — Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. У КТМ регулярно влаштовували читання рефератів про творчість репресованих авторів — М. Хвильового, Гр. Косинки, М. Куліша, художників А. Петрицкого, В. Меллера, М. Бойчука, діячів епохи «Розстріляного відродження». Діяльність КТМ підтримали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, М. Стельмах, Гр. Кочур, провідні українські художники й композитори. Таке єднання поколінь посилило напругу навколо КТМ — дуже скоро з’ясувалося, що діяльність клубу має відверто протестний антитоталітарний характер. Через переслідування з боку влади Лесь Танюк виїхав до Москви. У 1965–1986 роках ставив спектаклі у театрах ім. Станіславського, ім. Пушкіна, ім.Маяковського, МХАТі та інших.

У 1986-му, через місяць після Чорнобильської катастрофи, повертається в Україну на посаду головного режисера Київського молодіжного театру, звідкіля його після вдалих спектаклів і серії протестних театральних вечорів з ініціативи Київського міськкому КПУ звільняють «за невідповідність посаді» без права працювати в театрах. У березні 1990-го обраний депутатом Верховної Ради України, член Президії Верховної Ради, Голова Комітету з питань культури. Один з ініціаторів заборони КПУ в 1991-му. Голова Народної Ради (демократичної опозиції у Верховній Раді) після І. Юхновського (1992–1993). У 1988–1989 — член робочої колегії Всесоюзного «Меморіалу» в Москві від України, один з організаторів Всеукраїнського «Меморіалу» імені В. Стуса, 1993–2014 — його голова. У 1995-му очолив Всеукраїнський комітет з підготовки суду над КПУ «Нюрнберг-2», а в 1996-му став координатором однойменного депутатського об’єднання у Верховній Раді України. Лесь Танюк — народний депутат України п’ятьох скликань, голова Комітету з питань культури і духовності (2002–2006), член Президії Центрального Проводу НРУ, заступник Голови НРУ, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, заслужений діяч мистецтв України, почесний професор Харківського інституту культури, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого, керівник акторського і режисерського курсів цього вишу, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992). Автор понад 600 публікацій на теми мистецтва, театру, літератури, соціології й політики. Сценарист фільму «Голод- 33», автор 12 телефільмів про репресованих діячів культури «Розстріляне відродження». Видав 38 томів із задуманих 60, що включають, зокрема, «Щоденники без купюр». Нагороджений орденом Ярослава Мудрого (1998).Лесь Танюк помер 18 березня 2016 року після тяжкої хвороби. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Вулиця Леся Курбаса

Лесь Курбас (повне ім’я — Олександр-Зенон Степанович Курбас; 25 лютого 1887, Самбір, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — 3 листопада 1937, Сандармох, Карельська АРСР, РРФСР, СРСР) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Представник розстріляного відродження. Народний артист Української РСР (1925). Засновник театру «Березіль». Жертва сталінських репресій.

Вулиця Миколи Орла-Степняка

Микола Григорович Орел (псевдонім: Орел-Степняк, 1885–1950) — український театральний діяч: актор, режисер, антрепренер, соліст-декламатор. Народився в селі Вельбівка на Гадяччині. Очолював низку театральних труп Наддніпрянщини і Галичини. 1922-1923 очолював Український театр Миколи Орла-Степняка на Галичині. Залишив чимало перекладів (переважно з російської драматургії), був автором одноактівки «У різдвяну ніч». З 1906 по 1917 р. очолює драматичне товариство (в кінці існування — секцію при «Просвіті» в м. Ромни, тоді — Полтавської губернії). У 1911-1918 рр. — заступник голови Полтавського українського музично-драматичного гуртка (керівник — Г.Маркевич). Був чоловіком відомої полтавської актриси Олександри Герцик. 1917 року увійшов до Комітету Українського Національного Театру при Генеральному секретаріаті Центральної Ради (Київ), де був секретарем. У серпні 1918 року в Києві утворилося товариство «Вільний театр», фундаторами якого стали: Микола Орел-Степняк, Іван Мар’яненко, Олександр Олесь, Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Кошиць та інші. Товариство мало формувати на всій території Української Держави артистично-драматичні трупи, хори, оркестри, влаштовувати вистави, концерти, вечори тощо. З 1919 року — в еміграції (на Галичині), де очолює мандрівний театр товариства «Просвіта», частину акторів якого складали митці, які вимушено виїхали сюди із Наддніпрянщини. З 1926 року виїжджає на Волинь, і керує театральними колективами в Луцьку, з 1944 року — в Перемишлі, в 1945 році переїхав до Львова, де в 1949 році був заарештований радянськими каральними органами й раптово помер під час суду у Львові. Реабілітований у 1992 р.

Вулиця архітектора Станіславського

На честь Станіславського Анатолія Івановича (1905-1995) — український архітектор, уродженця м. Лубни, який займався відбудовою м. Полтави.

Вулиця Дмитра Пругла

Дмитро Миколайович Пругло (27.12.1990, Полтава — †07.06.2019, сел. Новолуганське, Донецька область) — старший лейтенант полку «Азов» Національної гвардії України. Відомий також під позивним «Круглий». Навчався в Харківському національному університеті внутрішніх справ. З 2014 року — доброволець полку «Азов». З лютого 2015 року виконував обов’язки заступника командира сотні (роти) по роботі з особовим складом. Від січня 2019 року разом зі своїм підрозділом постійно перебував на передовій в районі Світлодарської дуги. Загинув 7 червня 2019 року внаслідок потужного обстрілу позицій полку «Азов» на Світлодарській дузі. Похований 11 червня 2019 року на Алеї Героїв у Полтаві. Указом Президента України 27 червня 2019 року за «особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

→ 40. Вулиця Сурікова

Суриков Василь Іванович (1848-1916) — російський художник, автор монументальних полотен з історії Росії та портретів. Не має стосунку до Полтави. Назва є маркером російського мистецтва. Розташування: селище Юрівка.

Варіанти нової назви:

Вулиця Василя Волкова

Василь Олексійович Волков (1840-1907) — художник-передвижник, фотограф, викладач малювання в Кадетському корпусі, активний діяч культури Полтави кін. ХІХ — поч. ХХ ст. Працював в різних жанрах — портретному, побутовому, історичному. У співавторстві з Леонідом Позеном розробив ескіз надгробка Івана Котляревського (1893 рік). Разом із Григорієм Мясоєдовим є засновником першої художньої школи в Полтаві. Відомі картини: портрети Миколи Ярошенка, Леоніда Позена, полотна «Українець», «Няня», «Гоголь слухає лірника», «Гоголь у Василівці», «Околиці Полтави», «Стрітенська церква» та інші.

Вулиця Григорія Цисса

Григорій Іванович Цисс (1869-1934) — відомий художник-портретист, учень І.Ю. Рєпіна та із полтавського кола Мясоєдових. У часи гоніння з боку радянської влади через дворянське походження виживав за рахунок саду-городу. Частина його творів зберігається в Полтавському художньому музеї. У 1920-х — викладач у художніх студіях Полтави. Довідку доопрацюють.

Вулиця Соломона Розенбаума

Соломон Аронович Розенбаум (1885-1941) — «художник світла і тепла»; «Справжній художник! Співак Полтавщини! Просто, без формалістичного кривляння. Поетично. Як звучить колір! Як легко написано! Але ніхто не знає, як це важко. Артист!..» — так про талановитого пейзажиста С.А.Розенбаума казав видатний український художник М.Бурачек. Народився Соломон Розенбаум у Полтаві. Фахову освіту отримав в Одеському художньому училищі (1901-1908), продовжив її в майстерні Івана Мясоєдова (в 1916 році отримав на виставці в Петербурзі срібну медаль на твір «Полтавська дача Мясоєдова»). У 1920-1930-х викладав малювання у багатьох закладах освіти Полтави, та в художній студії (чимало художників Полтави — його учні). У вересні 1941 р. підготовлені до евакуації його картини музей не встиг вивезти, й більшість із них зникла. Того ж року був розстріляний німецькими окупантами.

Вулиця Федора Габелка

Габелко Федір Павлович (псевдонім Ф.Лубенський) (1918- 2017) — художник, громадський і театральний діяч в Австралії, видавець. Народився у родині, висланій із Полтавщини до Казахстану за участь у революційних подіях 1905 р. На початку 1920 року родина повернулася на хутір Гуляївка на Лубенщину. Навчався у школі села Березоточа та на робітфаці Лубенського педінституту. У 1936-1938 рр. відновив навчання в Харківському інституті кінофікації, потім працював у Маріуполі. Учасник Другої світової війни.

Перебував у концтаборі. Після війни емігрував до Австралії. Від 1949 — в Австралії заснував видавництво «Дніпро», видавав церковно-громадський журнал «Наш голос». Був культурно — освітнім референтом Української Громади Австралії, керував вокально-музичною, драматичною і хореографічною студією. У 1950-х вчителював у т-ві «Рідна школа» в Мельбурні, організував Театр імені Леся Курбаса, заснував Українське австралійське мистецьке товариство імені М.Лисенка, видавництва «Основа» та «Голос громади». Член УРДП (голова крайового комітету, голова Легіону Симона Петлюри.

Засновник і видавець журналу «Прозріння». Займався малярством, автор портретів Тараса Шевченка і Симона Петлюри, пейзажів і акварелей. У 1993 році брав участь у відкритті Меморіалу на Кургані скорботи біля Лубен.

***

Нагадаємо, 10 березня у Полтавській громаді була офіційно перейменована 71 вулиця та провулок, які містили орфографічні помилки, русизми у назвах або були пов’язані з географічними назвами країн ОДКБ, а 19 травня перейменували 95 вулиць, що названі на честь російських та радянських подій, військових, партизанів та політиків.

Микола ЛИСОГОР, .

Новини за темою:

Про видання

Інформаційне агентство “POLTAVA TODAY”. Видання не несе жодної відповідальності за зміст і достовірність фактів, думок, поглядів, аргументів та висновків, які викладені у інформаційних матеріалах з посиланням на інші джерела інформації. Усі запити щодо такої інформації мають надсилатися виключно джерелам відповідної інформації.

© 2015 — 2024  POLTAVA TODAY