Головна Новини Визволяв Полтавщину від російсько-більшовицьких загарбників: до 140-річчя генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва

Визволяв Полтавщину від російсько-більшовицьких загарбників: до 140-річчя генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва

by Max

Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) згідно з Постановою парламенту на державному рівні відзначається така пам’ятна дата, як 140-річчя із дня народження Всеволода Петріва (2 січня 1883 — 10 липня 1948), військового і громадського діяча, генерал-хорунжого Армії УНР, історика, педагога. Організатор і командир полку імені Костя Гордієнка заслуговує на добру пам’ять полтавців, оскільки навесні 1918 року брав участь у військовій операції зі звільнення Полтавщини від російсько-більшовицьких загарбників.

Факти з життєпису

Всеволод Миколайович Петрів народився у Києві в сім’ї військовика, що і визначило у майбутньому його вибір на користь кар’єри офіцера. Випускник Павлівського військового училища (1902) й Миколаївської військової академії (1910), перед Першою світовою війною дослужився до чину капітана Генерального штабу Російської армії. Упродовж 1914–1917 рр. перебував на штабних посадах: пройшов шлях від старшого ад’ютанта штабу 42-ї піхотної дивізії — до начальника штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії. Брав участь у бойових діях, вислужив чин полковника і удостоївся численних нагород, серед яких Орден Св. Володимира IV-го ступеня (січень 1915 р.), Орден Св. Станіслава ІІ-го ступеня (травень 1915 р.), Орден Св. Анни ІV-го ступеня (липень 1915 р.), Орден Св. Анни ІІ-го ступеня (березень 1916 р.), Георгієвська зброя (Золота зброя «За хоробрість») (січень 1917 р.), Орден Св. Анни ІІІ-го ступеня (лютий 1917 р.).

«У кінці 1917 року начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії Всеволод Петрів перебував на Західному фронті. В умовах морального занепаду частин дивізії під впливом більшовицької агітації за одну добу організував із земляків-українців добровольчий полк імені Костя Гордієнка. Єдиний з усіх українізованих частин Діючої армії полк 17 січня 1918 року дістався Києва, де отаман Петрів на чолі полкової делегації зустрівся з головою „Українського Революційного Парляменту“ Михайлом Грушевським, секретарями військових і земельних справ Української Центральної Ради. Упродовж 19–22 січня гайдамаки Петріва вели стрілецькі дуелі з бойовиками заводу „Арсенал“. Починаючи з вечора 21-го, вони діяли спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням Симона Петлюри. Вранці 22 січня спільними зусиллями оплот антиукраїнського більшовицького заколоту „Арсенал“ було здобуто штурмом. Всеволод Петрів — учасник оборони Києва від більшовицьких формувань Мурайова», — оповідає факти з життєпису науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Леонід Кушнір.

Він зазначає, що «у липні-листопаді 1919 року Петрів обіймав посаду військового міністра Української Народної Республіки (УНР) в урядах Бориса Мартоса й Ісаака Мазепи. На той момент йому виповнилося 36 років. Згодом служив у військовому міністерстві та Генеральному Штабі, отримав чин генерал-хорунжого Армії УНР (1920). У 1921–1922-му був начальником Генерального штабу війська УНР, інтернованого до таборів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. На еміграції мешкав у Празі, Подєбрадах та Хусті: займався викладацькою і письменницькою діяльністю. З 1948 року — дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, автор праць із військової історії».

Петлюра і Петрушевич приймають звіт полковника Петріва під час перегляду Українських військ у Кам’янці Подільському 1 листопада 1919 року

Удостоєний державних нагород: Хрест Симона Петлюри, Воєнний хрест УНР.

Цікавий факт: коли 1920 року українське військо вимушено опинилося в таборах для інтернованих, однією із вимог була здача особистої зброї. Коли черга підійшла до генерал-хорунжого армії УНР Всеволода Петріва, він не віддав своєї шаблі полякам— демонстративно переламав її власними руками.

Навесні 1939 -го відвідав місто Хуст, підтримував проголошення незалежності Карпатської України, допомагав штабу січовиків, які цього ж року створили військову націоналістичну організацію «Народна оборона «Карпатська Січ»

30 червня 1941 року проголошення українські націоналісти-бандерівці проголосили Акт відновлення незалежності та створення українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Герой нашої оповіді увійшов до складу цього уряду як військовий міністр.

Видатний борець за незалежність України у 20 столітті Всеволод Миколайович Петрів відійшов у засвіти 10 липня 1948 року. Похований у м. Аугсбург (Німеччина).

Могила Всеволода Петріва Кладовище Augsburg Nordfriedhof

Спогади Всеволода Петріва про визволення Полтавщини навесні 1918

Яскравим періодом у житті Всеволода Петріва, цікавим і для мешканців Полтавського краю, є спогади про бої з росіянами на Полтавщині у другій половині березня — на початку квітня 1918 року. Ці події описано у мемуарах Всеволода Петріва «Спомини з часів Української революції (1917–1921)», що вийшли друком у 1927–1931 роках. Співробітники УІНП Сергій Бутко та Сергій Горобець ретельно дослідили події весни 1918 року за спогадами старшин Армій УНР, в тому числі й згадані вище мемуари. До речі, у 2012—2013 роках режисер Іван Канівець створив документальний фільм «Українська революція»—екранізацію спогадів Петріва.

12 березня 1918-го Запорізький загін переформовано в Окрему Запорізьку дивізію, до якого увішли 4 піших полки, в тому числі й кінно-козачий на чолі із Всеволодом Петрівим. Полк носив ім’я кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка, який разом із гетьманом Іваном Мазепою уклав угоду із шведським королем Карлом 12 і підтримав антимосковський виступ проти царя Петра I.

«Дивізія (близько 8 тисяч багнетів) прибула на фронт під Яготин на Київщині, де з’єдналася з союзницькими німецькими частинами. Перший бій минувся для українців без втрат, хоча довелося витримати шалений кулеметний вогонь ворожого бронепотягу. Німці почали обхід правим флангом, тож ворог відступив на Полтавщину — до залізничної станції Гребінка», — зазначають співробітники УІНП Сергій Бутко та Сергій Горобець.

Німецькі загони і Гордієнківський кінний полк продовжують наступ. Очевидець так описав диспозицію: рівне переоране поле похило спускається у бік Гребінки, далі місток через річку, за ним на горбі містечко і коло нього висока водонапірна башта Гребінки. Між мостом та баштою курсує більшовицький бронепотяг, щільним вогнем не даючи просуватися вперед. Під вечір союзники переходять греблю через річку, вогнем артилерії і фланговим маневром тиснуть на ворога. Між тим повністю темніє і через неможливість належно орієнтуватися операція припиняється до ранку. А на світанку виявляється, що червоні відступили на Лубни.

«Запорожцям довелося витримати дводенний бій із більшовиками, які намагалася повернути Гребінку. А потім, завдяки глибокому обхідному маневру гордієнківців Всеволода Петріва (за день пройшли 60 кілометрів), українці 17 березня зайняли Лубни. Це стало повною несподіванкою для ворога, який не встиг підірвати залізничну станцію і міст через Сулу. Відступаючи, більшовики спробували підпалити дерев’яний міст, однак за допомогою роздобутої у залізничників помпи, відер та землі, попри обстріл ворожого бронепотягу, одна із сотень полку Всеволода Петріва змогла загасити пожежу ще на початку. Червоні відступили на Ромодан», — оповіли Сергій Бутко і Сергій Горобець.

Запорожці залишили зручні позиції і почали наступ на Ромодан. «В ясні соняшні дні видко ст. Ромодан — 40 кільометрів, село Покровську Богачку — 25 кільометрів», — свідчив Всеволод Петрів. Ромодан розташовувся на панівних висотах, підійти до нього непомітно було неможливо, тож ворог між спостерігати за діями українських частин немов на долоні.

«Однак і радянські війська, відійшовши від Лубен, не полишали надій відбити це місто. Ворожі російські бронепотяги відкрили вогонь, але кінні сотні запорожців та артилерія змусили окупантів відійти на кілька кілометрів, а згодом повернутися в Ромодан. Наступного дня українські загони обережно просувалися вперед, аж в ніч на 20 березня зіткнулися з потужними ворожими селами в низці хуторів. Червоні підтягнули резерви і вранці перейшли в справжній контрнаступ. Запеклий бій тривав цілий день. Головні сили більшовиків просувалися в центрі вздовж залізниці. 6 ворожих бронепотягів, наблизившись, відкрили шалений вогонь. Запорожці несли важкі втрати, але змогли уникнути катастрофи, підірвавши залізничну колію. Це дозволило припинити наступ бронепротягів і втримати позиції. Хоча ворог успішно просунувся правим і лівим флангами», — так відтворили у своєму дослідженні деталі української військової спецоперації історики з УІНП Сергій Бутко і Сергій Горобець.

«Вночі стихло. Ми були тільки в близькому дотику з ворогом, такому близькому, що довелося держати повне поготівля, таке тяжке для кінних відділів, коли годі коней розсідлувати та погодувати і людям ніяк не відпочити», — констатував Всеволод Петрів. А вдосвіта баталії поновилися з новою силою. Українські частини змогли вистояти, а вже надвечір, після підходу німецьких підкріплень ситуація перемінилась. Запрацювала артилерія й на світанку Гордієнківський полк перейшов у наступ правим флангом, по шляху на Хорол. У Покровській Багачці захоплено касу 2-го Донецького пролетарського загону. Для козаків «сума така, що забезпечувала існування полку на 3 місяці». Третя сотня гордієнківців атакує Хорол. Три порожніх більшовицьких ешелони, що чекали на «своїх», тікають на Ромодан та Великий Поділ. А козаки, аби посіяти в противника паніку, висилають «алярмуючі телеграми про великі українські сили «всім, всім, всім».

Раптовим наскоком третя сотня гордієнкіців знищує у Хоролі чекістів і опановує містом, а вдень 22 березня українські війська визволили Ромодан. Вороги не чинили особливого опору, оскільки з падінням Хоролу росіянам стало загрожувати оточення. Наступ продовжували насамперед кіннота і броньовики. Основні сили запорожців збили більшовиків з позицій за річкою Хорол, атакували Миргород і після невеликого бою зайняли місто.

Гордієнківський кінний полк виступив із Хорола вздовж залізниці в напрямку Решетилівки. Як згадував Всеволод Петрів: «Дивна річ, звичайно військові частини, посуваючись з боєм вперед, все зменшують свій чисельний стан, обношуються, винищуються, затрачують карність. З Гордієнківцями було навпаки: малою купкою обірваних і вичерпаних людей почали ми свій контрнаступ на Київ, а тепер з Хоролу виступає в похід, поблискуючи новенькою зброєю, красуючись на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком показна частина в силі чотириста люда з гарматами, скорострілами, возами, засобами зв’язку, за якою тарахкотять моторами два легкі і три вантажні авта…».

Стало відомо, що ворог скупчується в районі станції Абазівка. Гордієнківський полк просувався до Решетилівки наввипередки з німцями. Командир полку Всеволод Петрів згадував, як «ззаду зачорніла на шляху маса німецької кінноти, що йшла за нами… Їхали ми все далі вгору, то кроком то трухцем, а німецька кіннота повільно, але постійно нас доганяла…». Український загін мав чимало новобранців, наполовину обновив коней, тож не міг витримувати темп і перед селом Родіонівкою пропустив союзників уперед. У містечку Білоцерківка, на півдорозі, невеличкий привал і — продовження маршу. За день козаки здолали 60-кілометровий рейд до Решетилівки. До неї підійшли вже цілком затемно, об 11-й вечора.

Наступного ранку (28 березня) запорожці виступили на Абазівку. «Залізничний шлях від Абазівки до Полтави йде вгору широкими закрутами де-не-де по глибоких ярах, де-не-де закритий хуторами. Отже, зручно маневруючи по цьому шляху, курять три російські панцирні потяги… і стріляють по спішеній німецькій кінноті, яка вогневим боєм намагається прочистити собі шлях через невеличкий потічок, що тече попри Абазівку і тепер є поважною перешкодою, бо має досить води і розмоклі береги»,— описує диспозицію Петрів. Бій тривав до вечора, після чого більшовики відступили, рясно поливаючи все навколо вогнем бронепотягів. Німецькі солдати лаштувалися на нічліг, тоді як запорожці зготувалися до вирішального ривка. «До нас підійшов стурбований німецький старшина і спитав, куди це ми їдемо, на що йому спокійно відповіли — „у Полтаву“. — „Але там ворожа піхота“… — „Проженемо“! За 5 кілометрів від Абазівки розпочинається стрілянина, ворог тримає позиції. Тим часом телефоністи приєднуються до дротів, що йдуть вздовж шляху, зв’язуються з станцією Полтава-Центральна, зраділа телефоністка („Невже наше військо?“) кличе до апарату командира місцевого червоного козацтва, якому геть не до вподоби більшовицькі порядки. Після наради зі своїми повідомляє, що якщо й не перейдуть на український бік, то принаймні не будуть виступати проти. Розвідка шукає шпарини в обороні червоних, раз-по-раз здіймається стрілянина».

30 березня Гордієнківці першими увірвалися до Полтави, першими вели бій за ст. Полтава-Харківська (нині — Полтава-Південна) та зрештою першими її визволили: «о другій ночі чотири вершники — місцеві селяни, що розшукували українське військо допомогли обійти російські загони та провести ярами до Полтави; одна з сотень лишається біля шляху „для зв’язку“ з німцями, які вранці почнуть атаку на Полтаву — аби ті не довідалися про справжні наміри запорожців; решта гордієнківців негайно вирушають, просуваючись вузенькою польовою доріжкою, а далі крутими звивистими ярами. Вступили в місто з півдня. Розпочинається стрілянина звідти, де залишилася третя сотня. Аж раптом лунає потужний вибух і здіймаються клуби диму — таки не встигли, більшовики підірвали обидва мости через Ворсклу. За річкою, на низькому східному березі Ворскли, залізниця розділяється на дві гілки — на Харків та Костянтиноград — Лозову. По обох шляхах йде потяг за потягом відступаючих більшовиків. Артилерія обстрілює ворожі загони, що копошаться на іншому березі річки».

Всеволод Петрів: «Зміна судьби… Чи думав я коли, як вчив в Академії Генерального Штабу в Петербурзі Полтавську операцію Петра І, що буду колись з тих самих горбів, із яких Запорожці під рукою Костя Гордієнка, не маючи амуніції, лише безсило грозили п’ястками, спрямовувати Запоріжські Гордієнківські гармати, скоростріли та кріси і на те місто, де колись був табор царя Петра І і де тепер теж копошаться юрби московських військ». Більшовики обстрілюють місто з важких гармат зі станції Полтава-Харківська. Гордієнківці тіснять ворога, підтягується німецька батарея. Зрештою вогонь затихає, червоні відходять, в районі станції до 150-и вбитих та важко поранених росіян. В якості трофеїв — 1500 возів, повних награбованого майна, на самій станції також вдосталь різноманітного військового майна.

А в місто входять основні сили Запорізької дивізії та німецькі союзники. Полтаву звільнено від російського окупанта! За спогадами Всеволода Петріва, увечері 4-го квітня він із кількома старшинами полку побував на святковому бенкеті, що відбувся у великій залі «чудового, в українському стилі, будинку полтавського ґуберніального земства» (нині — Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). На прийомі тоді були: від української сторони — Олександр Натієв, Петро Болбочан, Олександр Козьма та інші, від німецької — генерали фон Донау і фон Гольц, офіцерство кінної дивізії, яка разом із гордієнківцями здобувала Полтаву.

У Полтаві більшість полку Петріва розташовувалася у приміщеннях Кадетського корпусу. Полтава дала полку нове поповнення, переважно із селян с. Мачухи та його округи. Полтавські кравці пошили Гордієнківцям однострій. 3 квітня 1918 року полк отримав наказ перейти Ворсклу та «якнайскоріше вирушати далі». Тієї весни на річці швидко прибувала вода, а залізничний міст потребував відновлення. Після тривалих пошуків зручного місця для переправи вояки полку спорудили два примітивні пороми в районі гирла р. Коломак. 4-го квітня полк переправився через Ворсклу, а 5-го зранку мав рушити маршем до ст. Селещина і далі на Карлівку.

«Червоні» росіяни відступаючи грабували все, що тільки могли вивезти. За приблизними підрахунками, в січні-квітні 1918-го радянські окупанти вивезли на схід 17,3 млн пудів хліба й 5 млн пудів іншого продовольства. І тепер, через сто п’ять років дикунські мародерські повадки москалів не змінилися: захопивши частину української території, російський агресор так само грабував і грабує український народ у Донецькій, Луганській, Запорізькій, Херсонській областях та Криму.

Спогади Всеволода Петріва про злочини російських варварів на Полтавщині

Станція Гребінка: «На стації сліди швидкої евакуації: декілька перекинутих возів на помості, покинута гармата, з якої зіскочило колесо і в поспіху було тоді наложили його; коло цієї гармати лежать два людські трупи — жінка в роздертому зверху до паса одязі та голими до колін ногами, що виглядали з під подертої в шматки спідниці. Череп у неї розбитий стрілом, а її обличчя залите кров’ю; другий труп мужеський цілковито голий, і весь порубаний дрібними неглибокими ударами шаблі, так що не видно нічого крім запеклої крови, а труп, це якийсь чорний кусень чогось неживого, грубо порубаний дрібними ударами в щось подібне до людини. Скручені ноги та руки доводять, що смерть настала не відразу».

Місто Хорол: »З першими промінями в’їздимо в місто. Воно немовби вимерло. Усюди тихо, безлюдно, порожньо, — навіть пси якось не гавкають. Відразу стає зрозумілим, чому: крім нагих трупів під в’язницею, поруч щойно збудованого собора, стоять сперті до стіни два трупи мужеський і жіночий, без нитки вбрання і з прорізами між ребрами, так що на них нібито мальовані чорними смугами запеченої крови кістяки. Досить, не буду передавати дальших детайлі статевого садизму. На сходах собору сидить людина в салдацькій одежі з жовто-блакитними стрічками на рукавах, поли плаща долом цілі в крові. Це теж мрець, з якого випороли всі нутрощі та випхали сіном, неначе якого чучела. В правій щоці мерця зашпилиний значок, ось той невдалий значок з Архистратигом Михайлом і написом на другому боці: «Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу: Михайло Грушевський в першім році свободи України». Це вже не нищення ворога, в ім’я законів класової боротьби, це вже хтозна що — Азіятчина!».

Вшанування пам’яті

У 2011 році Києві відкрили пам’ятний знак військовикам Армії УНР Пам’ятник є збільшеною копією ордена «Хрест Симона Петлюри» і встановлений на постаменті, на якому з чотирьох сторін світу закріплені меморіальні дошки з іменами 34 старшин Армії УНР, які були уродженцями Києва, зокрема вигравіруване й ім’я Всеволода Петріва. А у Боярці йому встановили меморіальну дошку. Борця за незалежність увічнено у назвах вулиць Києва, Боярки, Житомира.

На жаль, на Полтавщині, за яку проливав кров Всеволод Петрів, той не удостоївся ані вулиці, ані пам’ятних знаків… Поки що.

Упорядкував Олег ПУСТОВГАР (за матеріалами інтернет-видання «Історична правда», статей авторства співробітників Інституту нацпам’яті Сергія Бутка і Сергія Горобця та наукового співробітника Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Леоніда Кушніра)

Новини за темою:

Про видання

Інформаційне агентство “POLTAVA TODAY”. Видання не несе жодної відповідальності за зміст і достовірність фактів, думок, поглядів, аргументів та висновків, які викладені у інформаційних матеріалах з посиланням на інші джерела інформації. Усі запити щодо такої інформації мають надсилатися виключно джерелам відповідної інформації.

© 2015 — 2023  POLTAVA TODAY