У полтавському мікрорайоні «Кобищани» розташовані вулиці, які носять імена Івана Карпенка-Карого та Тобілевичів. Таке увічнення пов’язане з визначною роллю цього українського роду у становленні національного театру, культурному відродженні та боротьбі за незалежність України.
Про це розповідає Poltava Today
Походження та історія роду Тобілевичів
Коріння сім’ї Тобілевичів сягає XIV століття й пов’язане з Великим Князівством Литовським і Руським. За однією з версій, прізвище походить від слова «тубілець» — людина, корінна для певної місцевості. В історичних документах зустрічаються варіанти написання: Тобілевич, Тубєлевич, Тубілевич.
Рід Тобілевичів зробив значний внесок у розвиток української культури, театру та у боротьбу за національну ідентичність. Відомий український письменник Олесь Гончар називав цю сім’ю «женьшеневим кущем українського народу».
«Женьшеневим кущем українського народу» називав письменник Олесь Гончар цей славетний рід.
Корифеї українського театру та діячі визвольного руху
Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) — один із найвідоміших представників роду, видатний драматург, актор і режисер. Народився у 1845 році на Кіровоградщині. Його мати, колишня кріпачка, прищепила любов до театру. Освіта Івана обмежилася чотирикласним училищем, після чого він почав працювати в канцелярії міста Єлисаветграда. Згодом захопився театром, ставши учасником і керівником аматорського гуртка, де ставили твори українських і світових класиків. Саме через заборону української мови Емським указом 1876 року вистави українських гуртків були припинені.
Карпенко-Карий активно займався громадською діяльністю, був одним із ініціаторів створення ремісничої школи для дітей із малозабезпечених родин. За участь у українофільському гуртку та допомогу політичним переслідуваним потрапив під нагляд поліції, три роки провів у засланні. Повернувшись, приєднався до театральної трупи, створеної братом Панасом Саксаганським, і до кінця життя залишався активним діячем сцени, створивши 18 п’єс. Похований на хуторі «Надія» — нині державному музеї-заповіднику.
Марія Карпівна Садовська-Барілотті — видатна співачка-сопрано, драматична акторка, сестра Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Її вважають однією з перших виконавиць вокальних партій в українських операх та оперетах у 1870–1880 роках.
Микола Карпович Садовський (Тобілевич) — український актор, режисер, громадський діяч, очолював організацію народних театрів доби Української Народної Республіки. Заснував у 1906 році у Полтаві перший український стаціонарний театр, що діяв до 1919 року в Києві. Згодом працював у Галичині й Ужгороді, а після еміграції — у Празі.
Панас Карпович Саксаганський (Тобілевич) — актор, режисер, педагог, один із засновників українського театру. Його сценічний псевдонім походить від рідного краю матері. Виступав у трупах Марка Кропивницького та Михайла Старицького, а згодом очолив Державний народний театр Української держави.
Тобілевич Софія Віталіївна (Дитківська) — акторка, перекладачка, фольклористка, дружина Івана Карпенка-Карого. Вона активно займалася фольклористичною роботою, записала сотні народних пісень і зразків усної творчості, перекладала драматичні твори з польської й французької мов, писала мемуари та театрознавчі статті, завдяки її діяльності було збережено хутір Надія як осередок культурної пам’яті.
Тобілевич Микола Миколайович — учасник визвольних змагань початку XX століття, діяч УНР, Української держави, ОУН. Брав участь у Другому Зимовому поході Армії УНР, пізніше жив у еміграції в Польщі та Чехословаччині, був членом ОУН у Празі.
Євген Петрович Рибчинський (Тобілевич) — співак (тенор, високий баритон), драматичний актор, продовжив театральну династію, працював у театрі Миколи Садовського в Києві, а також у державному театрі УНР в Кам’янці-Подільському.
Завдяки діяльності визначних представників роду Тобілевичів український театр здобув світове визнання, а їхній внесок у боротьбу за незалежність України та розвиток національної культури залишається знаковим. Сьогодні вулиці Полтави, названі на їхню честь, нагадують про важливість збереження історичної пам’яті та національної спадщини.
