13 грудня 1864 року у місті Олександрівськ, сучасному Запоріжжі, народився Віктор Зелінський — видатний військовий діяч України. Він був соратником Симона Петлюри, фундатором Першої української козацької дивізії Синьожупанників, дипломатом і генерал-хорунжим Армії УНР.
Про це розповідає Poltava Today
Родина Зелінських мала глибоке козацьке коріння, яке сягає часів Богдана Хмельницького. Юний Віктор почав свою військову освіту в Псковському кадетському корпусі, а продовжив навчання в Костянтинівському та Михайлівському артилерійських училищах у Петербурзі.
Військова кар’єра та боротьба за незалежність
Під час російсько-японської війни Зелінський служив артилерійським офіцером. До початку Першої світової війни він досяг звання генерал-майора, ставши кавалером ордена Святого Георгія. Під час війни потрапив у полон і, спробувавши втекти, був переведений у більш суворий табір у Саксонії.
У 1918 році Віктор Зелінський створив і очолив Першу українську козацьку дивізію Синьожупанників з українських військовополонених. Прибувши до Києва, він зіткнувся з неприязню Центральної Ради та недовірою з боку німецьких союзників. Після приходу до влади Павла Скоропадського дивізію було розформовано, а Зелінського призначено гарматним інспектором 6-го корпусу в Полтаві.
Дипломатична діяльність і спадок
У кінці 1918 року Зелінський приєднався до антигетьманського повстання і був включений до вищого командного складу Армії УНР. Він став довіреною особою Симона Петлюри та займав важливі посади в Армії УНР, зокрема інспектора артилерії Катеринославського Коша і командувача Київським фронтом.
«Московська червона і біла навала… Москалі сунули немов саранча, значну частину території УНР тоді російським окупантам вдалося окупувати. На боєздатність українського війська впливав ще один підступний ворог-тиф…»
Зелінський, як голова військової місії, домовився про перехід через територію Румунії до Галичини та Волині. У 1919 році його підвищили до генерал-поручника, після чого він перейшов на дипломатичну службу, очолюючи українські військові місії в Румунії, Польщі та Італії.
Він провів переговори з італійським урядом, завдяки яким було звільнено українських військовополонених з австрійської армії. У 1920 році Зелінський домовився з французькою військовою місією про відхід Армії УНР за Збруч та умови інтернування. Через тиск з боку росії залишив Польщу та переїхав до Німеччини. У 1938 році у Берліні вийшла його книга спогадів «Синьожупанники».
Уряд УНР в екзилі присвоїв йому звання генерал-полковника. Віктор Зелінський помер у 1940 році в окупованому польському місті Сопот.