Олександр, позивний Санич, розпочав свою службу у Слов’янську в одному з батальйонів Національної гвардії України. Він прийшов на війну без ілюзій, але з внутрішньою впевненістю, що зможе витримати всі труднощі. Спершу служив у піхоті, де виконував бойові завдання, долав обстріли, ночував у сирих окопах, розділяючи щоденну рутину фронтового життя зі своїми побратимами.
Про це розповідає Poltava Today
Одного разу начальник психологічної служби звернув увагу на його особову справу.
«Дивлюсь у твоїх документах – психолог за освітою. А що, якщо спробувати? Тут якраз вакансія є», – сказав він.
Санич не відразу погодився, адже давно не працював за фахом, хоча мав відповідну освіту. Проте, після кількох розмов усвідомив, що має більше, ніж просто знання – у нього є досвід війни.
Перехід до психологічної підтримки
Перехід на посаду психолога не змінив його стосунків з бойовими товаришами. Олександр залишився «своїм» серед них, і це стало його головною перевагою. Його методика роботи ґрунтується на принципі «рівний рівному». Санич рідко проводив лекції, не змушував говорити про емоції, а просто був поруч, слухав та підтримував. Його поважали за те, що він розумів їхні страхи й біль, адже сам пройшов через це.
Випробування на полі бою
Серед найбільш складних моментів стали бої в лісі. Лісові бої мали свою специфіку, відмінну від боїв у відкритій місцевості.
«Ліс – це не прихисток, як може здатися. Якщо окопи ще можна викопати на полі чи серед руїн, то тут пісок осипається, дерева не рятують, бо осколки прошивають їх наскрізь», – пояснює психолог.
Один раз їхній підрозділ зайняв оборону серед залишків спаленого лісу, коли ворог підійшов уночі, використовуючи хащі як природне прикриття.
«Ліс вночі – це зовсім інша війна. Ми не могли бачити ворога, але вони чули, як хтось чхнув, як хруснула гілка. І цього було достатньо для початку стрілянини», – згадує Олександр.
Після важких боїв, головне завдання Санича полягало в допомозі тим, хто вижив, впоратися з пережитим.
«У кожного є межа. Після втрат, після страху, після тижнів без сну вона стирається. Я просто сідаю поруч і чекаю», – пояснює психолог.
Сьогодні Олександр служить у 17-й Полтавській бригаді НГУ, його робота не закінчується на фронті, а продовжується після боїв, коли необхідно допомогти бійцям адаптуватися до цивільного життя.
«Мені не потрібно, щоб люди ставали бездушними машинами. Треба, щоб вони могли повноцінно жити після всього цього», – підсумовує Олександр.