Старший солдат Анатолій Небоян, який служить у Миргородському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, був удостоєний почесного нагрудного знака Головнокомандувача Збройних сил України «Золотий хрест». Відзнаку він отримав за мужність і успішне виконання бойових завдань під час оборонних боїв під Авдіївкою у складі окремої стрілецької роти.
Про це розповідає Poltava Today
Шлях до служби та бойового досвіду
Анатолію Небояну 51 рік, він родом із Миргородського району, одружений і має дорослого сина. До армії він приєднався ще у 2018 році як резервіст, пройшов базове навчання та долучився до зборів добровольців територіальної оборони. Тоді він працював електриком на цивільному підприємстві, не маючи бойового досвіду.
Ранок 24 лютого 2022 року став для нього переломним: зібравши наперед підготовлений «тривожний рюкзак», він одразу прибув до військкомату після отримання дзвінка. Того ж дня його мобілізували на посаду стрільця роти охорони ТЦК та СП у Лохвиці. Спочатку Анатолій ніс службу на блокпостах і в нарядах, а з червня, коли формувалася окрема стрілецька рота, приєднався до її складу як стрілець — помічник кулеметника.
Після підготовки у навчальному центрі він був задіяний в охороні стратегічних об’єктів на Чернігівщині та Сумщині, зокрема аеродромів, а також у складі протишахедних мобільних груп.
Бої під Авдіївкою та нагорода
У грудні 2023 року підрозділ Анатолія був прикомандирований до 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка для виконання бойових завдань на околиці Авдіївки. Воїни зайняли напівзруйновані будинки, ховалися від обстрілів у підвалах, постійно змінювали позиції, щоб уникнути виявлення ворогом. Служба тривала у надскладних умовах: російські війська регулярно штурмували позиції, застосовували артилерію й дрони, а суворі морози сягали -20 градусів.
«Там страху немає. Страх заміняється дуже великим адреналіном. Все інше — на автоматизмі, бо ми добре тренувалися усі разом, і все знали, хто що вміє робити найкраще, в кого яка сильна сторона. Розуміли, що це може принести смерть і були морально готові до цього. Та більший страх у мене викликала думка, що поранять та що стану тягарем для побратимів, бо мене доведеться перев’язувати та евакуювати».
Вже в перший день перебування на позиціях підрозділ зіткнувся з ворогом: російські війська, серед яких були й кадирівці, намагалися прорватися до укріпленого будинку, використовуючи гранати, але українські бійці зуміли дати гідну відсіч. За три тижні перебування на «нулі» воїни майже не спали, не мали змоги розвести вогонь чи навіть зняти взуття через постійні обстріли та низькі температури.
Незважаючи на кілька контузій, Анатолій продовжував виконувати завдання, але через обмороження ніг та рук був змушений евакуюватися разом з іншими пораненими. Після короткочасного лікування він повернувся до служби, а згодом його підрозділ перевели до Селидового, де вони були підпорядковані 59-й бригаді. Коли підрозділ зазнав важких втрат, Небоян разом із побратимами виводив техніку та майно із зони бойових дій.
У березні він повернувся до ТЦК та СП у Лохвиці, пройшов лікування після контузій і згодом відновив виконання службових обов’язків, а в листопаді був переведений до Миргородського районного ТЦК та СП.
Сьогодні Анатолій Небоян охороняє військкомат і допомагає новоприбулим мобілізованим адаптуватися до служби, ділиться досвідом та порадами щодо військової справи. Він відзначає, що багато хто не розуміє важливості виконання військового обов’язку, проте закликає кожного долучатися до захисту країни.
За проявлену відвагу та відданість під час виконання бойових завдань під Авдіївкою, старший солдат був відзначений почесною нагородою наприкінці 2024 року.
Завершуючи розповідь, Анатолій Небоян звернувся до чоловіків, які ще не виконали свій обов’язок перед країною, закликавши не зволікати з прийняттям важливого рішення: «Хлопці, ми більше трьох років давали вам можливість привести в порядок діла, навчитися військової справи, обрати підрозділ та посаду для служби. Але це не може тривати вічно. На ЛБЗ чимало людей, які не вилізають звідти місяцями. Вони теж хочуть бачити, як підростають їхні діти. І дуже чекають, що ви їх нарешті заміните та дасте пожити своє життя. Тож якщо ви хочете миру, настав ваш час ставати воїнами».