Старший солдат Микита Курочка, уродженець Соледара, після кількох років на передовій продовжує службу у Лубенському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки у Гребінці. Його шлях — від охоронця в АТБ до піхотинця на найгарячіших напрямках і далі — до посад у тиловому підрозділі — відбиває досвід багатьох мобілізованих із Донбасу.
Про це розповідає Poltava Today
Я ж виріс на Донбасі, а у 2022-му зрозумів, що війна прийшла і в мій дім. От і пішов у військо. Мені було 22
Як став у стрій і здобував навички
До повномасштабного вторгнення Микита не мав бойового досвіду: працював охоронцем, жив із батьками і вирішив піти служити, коли війна дісталася його рідного регіону. У березні 2022 року він приїхав до Бахмута і записався до місцевої тероборони: 104-й батальйон 109-ї бригади формувався переважно з мешканців Бахмута, Торецька й Соледара і за два тижні укомплектувався.
Початкове навчання у підрозділі відбувалося одночасно зі службою: освоєння військової справи проходило на блокпостах, під час охорони об’єктів і патрулювань, ветерани АТО ділилися практичними порадами, іноді вдавалися до занять на полігоні. За словами Микити, перші вогневі навички він набував уже під час бойових виходів.
Бойові операції, поранення й евакуація
Підрозділи Микити неодноразово спрямовували для підсилення бойових бригад: він брав участь у боях за Світлодарську дузі, потім — за Бахмут. Коли обстановка загострилася поблизу Попасної, родина виїхала на Полтавщину, а сам солдат повернувся на фронт. На підступах до Бахмута підрозділ, до якого приєднали 93-тю бригаду, брав участь у запеклих штурмах і вогневих сутичках із найманцями.
Після Бахмута Микита служив на Лиманському напрямку, а наприкінці 2023 року — на околицях Авдіївки у складі підпорядкованого 47-й окремій механізованій бригаді «Магура» батальйону. Саме там, згадує боєць, відчував реальну підтримку бронетехніки, зокрема «Бредлі» й танків, що приходили на підмогу під час штурмів.
У ролі кулеметника Микита носив набої й великокаліберну зброю, з якою тісно пов’язав професійну гордість: «Заходиш на позицію, ставиш — і розумієш, що у тебе є чим відповідати», — згадує боєць. Для збереження живучості він виробив власну тактику руху під вогнем: кілька коротких перебіжок, одна довша — і знову рух, бо кулеметник не затримується на одному місці.
Наприкінці березня 2024 року під час одного з виходів на Авдіївському напрямку Микита дістав осколкове поранення в ногу. Перев’язку робив у темряві самостійно; під час тієї операції двоє товаришів зазнали тяжких поранень, ще один загинув. Евакуацію проводили побратими: одного з найтяжчих вивозили на будівельній тачці, знайденій у дворі розбитого будинку.
Після лікування та короткої відпустки боєць пройшов військово-лікарську комісію й повернувся до підрозділу для подальшого виконання завдань. Найдовший безперервний період на «нулі» тривав місяць весною 2025 року біля села Калинове на Костянтинівському напрямку: позиція опинилася в напівоточенні, з фронту ворожий кулеметник контролював майже кожен рух, у село просувалися ворожі групи на мотоциклах, і брак боєкомплекту, води й їжі став серйозним випробуванням.
Після однієї з ротацій їхню групу помітив ворожий дрон, що спричинило інтенсивний артилерійський обстріл. Вихід із позиції тривав 16 кілометрів і зайняв дві доби: перший день пройшов дивом без втрат, на другий допомогло короткочасне перемир’я, оголошене під час Великодня. Усі вийшли, але багато хто отримав контузії й потребував медичної евакуації; ВЛК пізніше визнала Микиту придатним до служби із певними обмеженнями.
Повернувшись до частини, він отримав пораду від командира шукати посаду в тиловому підрозділі або в ТЦК. Через батьків дізнався про можливість переведення до найближчого відділу районного ТЦК та СП, отримав рекомендаційний лист і з середини червня 2025 року продовжив службу як старший стрілець у взводі охорони П’ятого відділу Лубенського районного ТЦК та СП у Гребінці.
На новій посаді Микита заступає на чергування, бере участь у заходах оповіщення та виконує ритуал віддання військових почестей під час поховань полеглих. Боєць визнає: морально саме ця частина служби є найважчою. Інколи громадяни висловлюють невдоволення й матюкаються, але відвертих нападів на групу оповіщення, за словами Микити, не траплялося — люди переважно ставляться чемно, а ті, у кого документи не в порядку, зазвичай тікають, щойно бачать машину ТЦК.
Гребінка — невелике містечко, де служба Микити відома й цінується. Місцеві ставляться до нього з повагою, і закиди на кшталт «спершу сам іди» він не чує. Історію служби іноді підтверджують випадки, коли місцеві намагаються перевірити роботу групи оповіщення чи знімати її на відео, зрештою переконавшись у спокійному та професійному виконанні завдань.
Білявши розмови з тими, хто відмовляється від відправлення до військкомату, Микита намагається пояснювати важливість мобілізації: радить шукати місце у війську за фахом — дроністом, механіком, трактористом, водієм чи піхотинцем — бо, на його переконання, захист дому та родини є пріоритетом. «Я й сам був у піхоті, і мені реально подобалося», — підсумовує військовий, наголошуючи, що знає, за що воює: у нього є старі батьки, і він не хоче, щоб їх поневолили у разі просування росії.
За бездоганну службу, ініціативність і сумлінне виконання бойових завдань під час боїв за село Степове на Авдіївському напрямку Микита Курочка відзначений медаллю Міністерства оборони «Хрест Сил територіальної оборони». Також він має нагороди «За поранення» та «Ветеран війни — учасник бойових дій».