Президент США Дональд Трамп заявив, що йому повідомили — вбивства під час протестів в Ірані «вщухають». Водночас він не виключив потенційних військових дій США, зазначивши, що «ми будемо стежити за процесом».
Про це розповідає Poltava Today
Кілька тижнів масових акцій переросли на одну з найсерйозніших внутрішніх загроз для владної еліти Ірану з часів ісламської революції 1979 року. Влада відповіла майже повним інформаційним блекаутом та масштабними репресіями: правозахисні організації підтвердили загибель принаймні 2400 людей унаслідок розгону демонстрацій і сутичок.
Масштаб насильства та ознаки повстання
Грегорі Брю, аналітик з питань Ірану нью-йоркської Eurasia Group, оцінює, що нинішня хвиля протестів має риси повстання, а не традиційного протестного руху. За його словами, режим застосовує не лише поліцію та підрозділи «Басідж» (парамілітарні – ред.), а й регулярну армію та КВІР (Корпус вартових Ісламської революції – ред.), використовуючи важке озброєння проти натовпів у містах.
Йдеться не просто про операції з розгону демонстрацій, а про міську війну
Також фіксуються випадки, коли протестувальники відкривають вогонь у відповідь. За повідомленнями, понад 100 співробітників сил безпеки загинули у протистояннях, що свідчить про інтенсивність бойових дій у міських районах. У провінційних і сільських регіонах насильство також має значні масштаби, оскільки там силові структури часто реагують повільніше.
За словами аналітика, одна з особливостей цієї хвилі — відсутність чітких політичних вимог: багато демонстрантів вимагають лише краху Ісламської республіки. Це відображає глибоке соціальне та політичне невдоволення, яке накопичувалося роками.
Чому режим може протриматися і які фактори загрожують йому
Брю називає три основні причини, через які режим, імовірно, зможе пережити цю кризу. По-перше, у нього є великий і відпрацьований репресивний апарат: не лише силові підрозділи, а й технології спостереження та інші інструменти контролю, які застосовувалися впродовж десятиліть і вже використовувалися для придушення протестів.
По-друге, протестний рух поки що залишається доволі дезорганізованим та «органічним»: немає стабільного керівного ядра, здатного координувати й консолідувати дії по всій країні. Хоча роль деяких фігур, наприклад Рези Пахлаві, помітніша ніж раніше, все ж бракує єдиного центра лідерства.
Третя причина — видима єдність верхівки режиму. Навіть представники поміркованого крила, зокрема президент Масуд Пезешкіан, підтримали жорсткі заходи проти протестів, підкріпивши офіційну риторику про «заворушення» і «терористичну» загрозу. Це посилює можливості режиму для координації репресій.
Водночас Брю зазначає, що поєднання економічних, соціальних і політичних криз, корупції та відсутності ефективного лідерства створює передумови для поступового ослаблення режиму. Такий процес може тривати роками — не обов’язково завершиться за кілька місяців чи навіть за рік — але тенденція до деградації або розпаду залишається ймовірною.
На вісьмому чи дев’ятому тлі цієї внутрішньої кризи постає й зовнішній фактор — позиція США. Брю наголошує, що американська адміністрація активно обговорює варіанти реакції: від некінетичних заходів до можливих ударів по іранських об’єктах. Водночас існує побоювання, що пряме військове втручання може зіграти на руку режиму, дозволивши йому виправдати ще більші репресії, посилити наратив про зовнішнє втручання й консолідувати власну підтримку.
Американська військова присутність у регіоні нині менша, ніж була у пікові попередніх криз, тому для масштабних операцій у США обмежені ресурси. Брю також вказує на відсутність регіональної коаліції, готової підтримати зміну режиму в Ірані: хоча Ізраїль міг би схвалювати такі ініціативи, більшість арабських країн Перської затоки обережно налаштовані через ризик розповсюдження нестабільності.
У довшій перспективі можливі інструменти впливу — дипломатичний тиск, ізоляція, санкції та підвищення економічного й політичного тиску на керівництво Ірану. Проте такі кроки також підсилюють тиск на самих іранців, погіршуючи їхні матеріальні умови та посилюючи соціальну напругу.
Нарешті, аналітик прогнозує, що серйозні зміни в позиції Ірану щодо переговорів із США навряд чи відбудуться доти, доки верховним лідером залишається аятола Хаменеї. Його відхід міг би створити умови для перегляду зовнішньополітичного курсу Тегерана, але це лишається спекулятивним сценарієм у короткому терміні.
Таким чином, поточна хвиля протестів в Ірані поєднує локальні бойові дії, масштабні репресії й глибоку соціальну напругу. Незважаючи на це, існують фактори, які можуть дозволити режимові витримати цей виклик, тоді як зовнішній тиск і внутрішня деградація створюють паралельні ризики для його подальшого існування.