У селі Сенча Миргородського району Полтавської області одну з вулиць перейменували на честь Лідії Гук — відомої шістдесятниці, поетеси, правозахисниці, політичної в’язня та активної учасниці руху за незалежність України у XX столітті. Перейменування відбулося у межах реалізації законодавства про деколонізацію топонімів, згідно з розпорядженням Полтавської обласної військової адміністрації №416.
Про це розповідає Poltava Today
Дитинство і формування світогляду
Лідія Гук народилася 28 жовтня 1938 року в козацькому містечку Сенча, нині центрі Сенчанської громади. Походила з давнього козацького роду Чубів — її бабуся носила це прізвище. Мати працювала все життя в колгоспі, а батько помер, коли майбутній поетесі було лише десять років. Дитинство Лідії припало на важкі повоєнні роки, коли доводилося виживати в умовах постійної нестачі їжі та палива, працювати на полі разом із родичами, збираючи залишки врожаю, і навіть долати суворі випробування радянської системи.
«Ходили весною збирати качани кукурудзи, які залишилися в полі, бо голова колгоспу хотів віддати зерно людям, а райком витрушував кожен день, і не дали зібрати восени. То воно простояло зиму, а тоді виходили — Ніна, моя двоюрідна сестра отак розгортала качани і воно висипалося все в відро, і ми то потім сушили, дерли на жорнах і пекли млинці, багато їх їсти не можна було. Пам’ятаю, як топити нічим було, а ми ходили за 8-10 км в поле по солому, солому носили. Одного разу уже в селі на моїх плечах ту солому запалив об’їждчик. Колоски ходили влітку збирати — теж ховалися від об’їждчиків, а вони ганяли і батожили нас. Одну дівчину навіть вилами простромив об’їждчик, у бік їй загнав ті вила, бо вона хапала колоски після того як снопи забрали, колосків біля копи залишалося більше. Потім ще була така ситуація: картоплю вивозили, а частину картоплі закагатували. Закагатували і, очевидно, не зробили вентиляції, і вона потрухла. І то ми весною вже, як відкрили ті кагати, виходили отако рано-рано, цю картоплю розламували, зсередини біле забирали, і з того білого крохмалю потім баланду варили. Так що життя було дуже тяжке. І я не пам’ятаю, щоб ми наїдалися — тільки на Великдень, іноді на Різдво. Мама вічно, і день, і ніч на свинофермі працювала, а ми виховувалися самі»
Після закінчення школи у 1957 році Лідія два роки працювала на птахофермі, а згодом вступила до Київського медичного інституту на санітарно-гігієнічний факультет.
Участь у русі шістдесятників та громадська діяльність
У Києві Лідія Гук познайомилася з багатьма майбутніми лідерами руху шістдесятників, долучилася до студентського гуртка національно свідомої молоді, відстоювала право на викладання українською мовою, організовувала студентські колядницькі гурти. Брала участь у поширенні самвидаву, зокрема творів Івана Дзюби, Василя Симоненка та інших.
Вийшла заміж за Василя Гука, сина репресованого, який суттєво вплинув на її світогляд. Подружжя мало двох дітей — сина Ярослава, який згодом працював у Канаді, та доньку Ярославу, історика-правознавця і психолога.
Після навчання Гук працювала санітарним лікарем у Скадовську, активно відстоювала національні права, писала службові документи лише українською, що спричиняло конфлікти з керівництвом. Її будинок став осередком для зустрічей діячів руху опору, зокрема В’ячеслава Чорновола, Оксани Мешко, Атени Пашко та інших. У Скадовську організовували неформальні акції та читання літератури, поширювали самвидав серед молоді.
Репресії та боротьба за права людини
У 1971-1973 роках Лідія Гук стала жертвою радянських репресій під час масових арештів діячів національно-демократичного руху в Україні. Після обшуків у її домі й вилучення літератури, численних допитів і звинувачень у «захисті бандерівців», її засудили до року ув’язнення в таборі загального режиму. Умови перебування у в’язниці були вкрай тяжкими, але Лідія вистояла і після звільнення продовжила працювати лікарем.
У серпні 1975 року підписання Гельсінських угод дало поштовх для легалізації правозахисної діяльності в СРСР. Лідія Гук приєдналася до Української Гельсінкської Групи, брала участь у поширенні самвидаву та організації зустрічей із однодумцями. Вона також активно займалася екологічною діяльністю, ініціювала створення Екологічного товариства «Джарилгач», що сприяло забороні шкідливого вирощування рису в Скадовському районі й відродженню Джарилгацької затоки.
Діяльність у Народному Русі України та спадщина
З 1989 року Лідія Гук долучилася до Народного Руху України, була делегаткою Установчого з’їзду, очолювала районний осередок у Скадовську, організовувала допомогу дітям-сиротам, пенсіонерам, працювала над екологічними проєктами. Завдяки її ініціативам було споруджено храм УПАЦ у місті. Вона також брала участь у діяльності «Союзу українок» і створила місцевий осередок Суспільної служби України.
У 2002 році побачила світ збірка поезій Лідії Гук «Серце моє — Україна. Поезії». Її творчість пройнята ідеями любові до рідної землі, боротьби за волю та національну гідність. Поетеса відійшла у засвіти 14 липня 2011 року у Скадовську, залишивши вагому спадщину для наступних поколінь.