11 лютого 1919 року Симон Петлюра офіційно очолив Українську Народну Республіку, поєднавши в одних руках командування Директорією та військом. Це рішення стало наслідком захоплення Києва російськими більшовиками 4 лютого та відставки голови Директорії Володимира Винниченка, який залишив країну; у цих умовах Петлюра взяв на себе керівництво збройним опором Армії УНР проти сил більшовиків і білих російських формувань.
Про це розповідає Poltava Today
«Року 1918-го та особливо 1919-го революція вийшла далеко з берегів мітингової політичної діяльності. Прийшов час збройної сили. Тепер Україні потрібен був не так інтелектуал, як людина, наповнена глибокою вірою, переконанням в остаточну перемогу української державності. Тобто харизматичний лідер. Саме таким і був Симон Петлюра. 1919 рік зробив його незаперечним лідером українського національного руху, об’єднавчим символом нації, з півночі активно наступали більшовики. Вже й з Києва українські війська мусили відступити. Настала цілковита криза української політичної системи. Від державної роботи відійшли чільні політичні діячі УНР Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Микита Шаповал. Один за одним політики стали виїжджати за кордон. Принципово іншим було рішення Симона Петлюри»
Лист і вихід із партії
11 лютого Петлюра офіційно став позапартійним керівником УНР, формально вийшовши з Української соціал-демократичної робітничої партії. Документ із його зверненням до партії відшукав історик Владислав Верстюк; у листі Петлюра писав «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилятися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу, перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я виходжу зі складу членів Укр. С.- Д. партії».
Зустріч Симона Петлюри на залізничному вокзалі у Фастові після звільнення міста від більшовиків. 29 серпня 1919 року
Роль і спадок
До приходу до влади в лютому 1919-го Петлюра пройшов через низку ключових етапів: у грудні 1917 року він залишив посаду секретаря з військових справ на знак протесту проти лівацько-пробільшовицької орієнтації уряду, у січні 1918-го долучився до формування добровольчого «Гайдамацького коша Слобідської України», брав участь у боях за Київ та придушенні більшовицького січневого заколоту, а в листопаді 1918 року став одним із організаторів антигетьманського повстання. У складі Директорії він був обраний Головним Отаманом військ УНР.
Петлюра залишався очільником УНР у період важких воєнних випробувань і пізніше створив та очолив Державний центр УНР в еміграції до своєї трагічної загибелі у травні 1926 року. «Петлюра був надзвичайно енергійний, відданий ідеї ентузіаст з великою вірою в українську справу. Він умів захоплювати своїм запалом інших, умів вести за собою маси, кликати їх до тяжкої боротьби й жертв», — згадував у своїх мемуарах керівник уряду Директорії Ісаак Мазепа.