Військова служба для старшого солдата Олександра, відомого під позивним Броня, стала не лише випробуванням, а й кардинально змінила його життя. Як командир екіпажу БТР-70, він відповідає не лише за техніку, а й за безпеку своїх підлеглих. До початку війни Олександр працював тренером з фітнесу та боксу, допомагаючи людям зміцнювати фізичну форму і формувати дисципліну.
Про це розповідає Poltava Today
“Я все життя в спорті. Спочатку тренував себе, потім інших. Але війна не питає, чи готовий ти. Вона просто приходить, і ти маєш обирати — сидіти осторонь чи йти захищати. Я вибір зробив одразу”, — згадує Олександр.
Після мобілізації він потрапив у піхотний підрозділ, де завдяки своїм здібностям швидко оцінювати ситуацію та приймати рішення, його призначили командиром бронетранспортеру. Олександр координує дії всіх членів екіпажу: механіка-водія, навідника та десанту.
Роль БТР-70 в сучасній війні
“Наш БТР — це і транспорт, і укриття, і наша зброя. Евакуація поранених, доставка боєприпасів, десантування піхоти, підтримка штурмів — він всюди з підрозділами. Без нього — ніяк”, — пояснює боєць. Проте броня не забезпечує абсолютного захисту. Іноді сама машина стає мішенню для ворога.
“Туди, куди не пройдеш пішки і не заїдеш звичайною технікою, тільки ми пробираємося. Але коли починається обстріл, це може стати кліткою для тих, хто всередині. Головне — швидкість. Під’їхати, зробити свою справу і негайно «відкатуватись»”, — додає він.
Взаємодія екіпажу в екстремальних умовах
Серед усіх бойових операцій найбільш яскраво запам’ятався штурм населеного пункту Урожайне. “Йшли танки, а ми — за ними. Наше завдання — висадити десант і закріпитися. Під’їжджаємо — і тут починається справжнє пекло. Обстріл по нам з усього, що тільки можна. Земля трясеться, у вікнах БТР — суцільний хаос, дим та уламки. Якщо хтось каже, що йому було не страшно — бреше. Але тут не місце для паніки. Ти знаєш, що маєш зробити, і просто робиш. Ми висадили десант, прикрили їх бронею, і тільки-но хлопці зайняли позиції — одразу газу”, — згадує гвардієць.
Усередині БТР зв’язок підтримується через шлемофони, незважаючи на гуркіт двох двигунів. Командир екіпажу віддає накази, механік-водій веде машину, навідник контролює ситуацію. “У кожного своя робота, але якщо треба — підміняємо один одного. Ти не просто довіряєш — ти впевнений у своєму екіпажі. Ми стільки разів вибиралися з пекла тільки завдяки тому, що діяли як одне ціле”, — додає Олександр.
На війні немає права на помилку. Рішення приймаються за секунди, і від них залежить усе. “Було таке, що виїжджаємо за пораненими. Тільки зупинилися — чуємо характерне жужання FPV-дрона. Ворог чекав на нас. У голові тільки одна думка: швидко забирати хлопців і їхати, поки не прилетіло”, — згадує він.
Наразі Олександр проходить лікування, але не сумнівається, що, якщо з’явиться можливість знову взяти до рук зброю — він це зробить. “Знаю себе — довго не всиджу. Маю досвід, маю навички, і якщо вони потрібні — буду ділитися. Хлопців треба готувати, передавати знання. Зараз трохи підлікуюся — і знову вперед. Бо хтось має захищати. Інакше вони прийдуть сюди”, — підсумовує Броня.
17-та Полтавська бригада НГУ