Історія єврейського народу залишається однією з найцікавіших і водночас суперечливих тем у світовій історіографії. Значний внесок у її переосмислення зробив ізраїльський історик Шломо Занд, професор Тель-Авівського університету та викладач паризької Вищої школи соціальних наук. Його книга «Хто і як винайшов єврейський народ» здобула широку популярність як в Ізраїлі, так і у Франції, та стала предметом активної дискусії серед істориків і широкої публіки.
Про це розповідає Poltava Today
Оспорювання традиційних наративів та питання ідентичності
На думку Шломо Занда, формування єврейського народу як єдиної нації відбулося лише у другій половині XIX століття. Сіоністи, як і інші націоналістичні рухи того часу, активно створювали міфи, які забезпечували самоідентифікацію нації. Серед ключових атрибутів нації традиційно виділяли «кров і ґрунт», тобто етнічну спорідненість та наявність власної території. Однак у єврейському випадку обидва ці фактори викликали сумніви, адже єврейські громади були розпорошені по всьому світу, а питання їхньої етнічної однорідності залишалося відкритим.
Саме тому було створено потужний історичний наратив, який, за словами Занда, закріплював у колективній пам’яті євреїв ідею про їхній особливий зв’язок із землею та обраність Богом. Згідно з цим наративом, євреї були вигнані зі своєї батьківщини, розсіяні по світу, але зберегли єдність завдяки вірі та традиціям, що дозволило їм згодом повернутися на «землю обітовану».
Критичний аналіз вигнання та розсіювання
Професор Занд піддає сумніву ключові елементи цього наративу, зокрема ідею масового вигнання євреїв із Юдеї у 70-х роках нашої ери. Він наводить аргументи, що римська імперія не практикувала масових депортацій, а в документах того часу немає жодних згадок про насильницьке переселення єврейського населення. Вчений також ставить під питання етнічну однорідність єврейських громад у діаспорі. За його дослідженнями, більшість членів цих громад були представниками інших народів, які прийняли юдаїзм, а не нащадками жителів давньої Юдеї.
«Масові депортації ніколи не практикувалися Римською імперією. Римляни не виганяли ‘народи’. Зганяти з насиджених місць велике землеробське населення, яке виробляло сільськогосподарську продукцію і платило податки, було нерозумно».
Занд наводить численні історичні приклади, які свідчать про те, що юдаїзм поширювався серед багатьох народів через навернення, а не лише через природне зростання населення. Наприклад, більшість сефардів, євреїв Іспанії, походили від берберських племен Північної Африки, а ашкенази, які стали основною єврейською групою у Східній Європі, мали хозарське коріння. Хозарська держава у VIII-IX століттях прийняла юдаїзм як державну релігію, а її нащадки після розпаду імперії переселилися на захід, де й сформували численні єврейські громади.
Особливу увагу Занд приділяє питанню, що трапилося з тими євреями, які залишилися на своїй землі після мусульманського завоювання. На його думку, більшість із них прийняли іслам, а їхніми нащадками стали сучасні палестинські араби. Це, на погляд дослідника, ставить під питання легітимність створення сучасної єврейської держави на цій території та підкреслює складність і багатошаровість національних ідентичностей у регіоні.
Книга Шломо Занда є яскравим прикладом історичних досліджень, що підважують традиційні наративи та спонукають замислитися над тим, чи варто руйнувати міфи, які відіграють важливу роль у формуванні національної свідомості. Незважаючи на суперечливість висновків Занда, його робота залишається важливою для розуміння історії єврейського народу та процесів формування національних ідентичностей у світі.