Старший солдат Владислав Марченко, якому 54 роки, нині обіймає посаду інструктора відділення рекрутингу та комплектування П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП. Його військовий шлях розпочався ще в радянській армії, де він служив механіком-водієм у військах ППО, а згодом отримав досвід у цивільному секторі, працюючи оператором з видобування нафти і газу. У 2015 році Владислава було мобілізовано, і він провів 14 місяців у зоні проведення АТО, де виконував обов’язки радіотелефоніста та відповідав за польовий зв’язок у складі 30 окремої механізованої бригади поблизу міста Щастя на Луганщині. Пізніше його батальйон було переведено до новоствореної 53 окремої механізованої бригади, яка виконувала бойові завдання під Авдіївкою.
Про це розповідає Poltava Today
Служба на передовій та поранення
Згодом Владислав вирішив перейти до піхоти, де швидко опанував нову спеціальність гранатометника. Разом із підрозділом він тримав оборону навпроти Ясинуватої, де вперше зіткнувся з обстрілами реактивними системами «Град». Після кількох контузій, але без поранень, повернувся до цивільного життя у рідній Диканьці. Однак із початком повномасштабного вторгнення росії у лютому 2022 року Марченко знову став до лав захисників. Він швидко потрапив до 110 окремої механізованої бригади імені Марка Безручка, яка лише формувалася, де за короткий час пройшов навчання та злагодження. Підрозділ Владислава вирушив на Донеччину, де бійці чотири місяці утримували позиції під постійними обстрілами ворога.
В умовах безперервних атак і складного побуту, на передовій панувала атмосфера згуртованості та взаємної підтримки. 8 серпня під час чергового потужного ворожого обстрілу Владислав отримав множинні поранення: уламки пробили бронежилет і зламали кістки правої руки. Після госпіталізації та лікування він повернувся до виконання обов’язків, цього разу як механік-водій евакуаційної роти, проте фактично залишався піхотинцем на передовій.
Особисті переживання та нові виклики у тилу
Після ротацій і коротких відпусток Владислав відзначав, що більшість цивільних залишаються байдужими до війни, а серед громадян панують відмовки та пасивність. Він намагався донести до людей розуміння важливості захисту країни, адже війна забирає життя незалежно від статусу чи професії. Після чергового поранення і проходження ВЛК його перевели до тилового підрозділу – П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП. У новій ролі Марченко спершу був стрільцем роти охорони, а нині працює інструктором з рекрутингу. Щодня він спілкується з потенційними контрактниками, розвіює міфи про військову службу, мотивує і підтримує тих, хто вагається.
«Буває, зустрічаєш когось, і питають “а розкажи про війну”. І ти починаєш згадувати все до дрібниць, намагаєшся людині переказати, як все було. Через дві хвилини бачиш, що людина вже очі кудись відводить, бо більшості цивільних війна насправді не цікава. Ще можуть сказати щось про “хай депутати і чиновники воюють”. А я кажу: не на них дивіться, а на себе: не які “вони”, а які ви».
Марченко іронізує з приводу поширених відмовок щодо здоров’я чи віку, проте наголошує: є чимало молодих українців, які свідомо стають на захист Батьківщини. Для нього головне — передати цю віру у власні сили та відповідальність за майбутнє незалежної України наступним поколінням.
