У перші дні повномасштабного вторгнення Віталій, відомий під псевдонимом Буцик, не чекав на повістку і негайно вирушив до військової частини. Спочатку він служив у резервній роті, чергував на блокпостах, а згодом опинився на передовій, де осінь 2023 року стала для нього справжнім випробуванням. Резервна рота отримала наказ висуватися на позиції в Запорізькій області, не підозрюючи, що попереду чекають місяці важких боїв, холодні ночі в окопах та постійна небезпека.
Про це розповідає Poltava Today
Служба на передовій
«Ми довго сиділи у спортзалі перед виїздом. Ніхто нічого не пояснював. Просто чекали, поки скажуть вантажитися. Половина роти поїхала в Кременчук, ми — в Оріхівський район. Перші кілька днів навіть не стріляли. Просто чекали», — згадує Віталій. Його підрозділ мав закріпити оборонні позиції, і вночі їх відправили в довжелезний окоп завдовжки півтора кілометра. На одному краю окопу були українські військові, на іншому — росіяни. Це були позиції, відібрані у ворога, куди зайшли наші штурмові групи.
Життя в окопах стало новою реальністю для Віталія. Він швидко навчився орієнтуватися в темряві, розпізнавати звуки ворожих дронів. Воду та їжу доводилося економити, а спати доводилося на голій землі: «Окопи були такі, що коли хтось ішов по них, чути було за кілька метрів. Сміття від російських військових тріщало під ногами. Жодного маскування. Бліндажі? Їх складно так назвати. Ящики з-під боєприпасів, зверху кілька гілок і трохи землі. Лягти можна, а от якщо прилетить щось важке — шанси вижити мінімальні». Незважаючи на це, гвардійці знаходили способи адаптуватися.
Сила духу та людяність
Перша справжня перестрілка сталася раптово: «Вночі почули, що ворог іде на нас. Ми навіть не бачили їх, але знали, що вони близько. Стріляли на звук». Його група тримала позицію в одному з найнебезпечніших секторів Запорізької області, де ворог постійно намагався прорватися.
З перших днів боїв Віталій зрозумів, що найважливіше на війні — це люди. Побратими стали йому другою сім’єю: «Ми сиділи в окопі, води вже не було, їжа закінчувалася. І тут хлопець витягує з кишені крихітний пакетик з печивом: «На, брате, ти вчора майже не їв». Я відмовлявся, але він наполіг. Тоді я зрозумів, що на війні головне не зброя, а люди поруч». Одного разу їхній підрозділ опинився без зв’язку на чотири доби, але нова група гвардійців безпечно повернула їх з позицій.
Найстрашніше для Віталія стала атака газом. «Побратим вийшов з бліндажа і не встиг надягти протигаз. Через кілька хвилин у нього почалася задуха, ми тягнули його під землю. Сам я трохи встиг вдихнути, але не критично. Така штука лякає більше, ніж кулі». Після повідомлення по рації з дрона їм скинули пакунки з медикаментами.
«Нам прилетіли не тільки ліки, але й цукерки — подарунок від бійців у тилу», — з усмішкою згадує Віталій. «Це такий момент, який не забувається. Ти лежиш в окопі, дихаєш через протигаз, а тут тобі передають часточку звичайного життя». Після кількох тижнів на передовій його рота отримала наказ на вихід, і вперше за довгий час він зміг нормально поїсти та поспати.
Буцик пройшов шлях від резервіста до досвідченого бійця. Він пережив окопні бої, нестачу ресурсів, атаки й втрати побратимів, але не втратив людяності. Його історія — це не тільки про війну, а й про силу духу, побратимство та боротьбу, яка триває до нашої Перемоги.