Сергій, який відомий під позивним Полтава, отримав своє прізвисько в період боїв у Великій Новосілці. Під час цих боїв він оперував автоматичним гранатометом, влучно вражаючи позиції російських військових.
Про це розповідає Poltava Today
«Приїхав за пораненими росіянами евакуаційний транспорт, і я його також розбив. А бойові побратими з суміжних підрозділів почали питати: хто я, звідки? Кажу: з Полтави. Так і закріпилося», — розповідає Сергій.
Його бойовий шлях розпочався з перших боїв у Великій Новосілці, після чого він разом з бригадою ЗСУ зайшов у сусіднє селище. Морпіхи рухалися в одному напрямку, а підрозділ Сергія залучився до штурму іншого. Після виконання бойового завдання морська піхота відійшла, а Національна гвардія закріпила позиції.
«Отримали завдання — зайти в селище й утримати його», — згадує Сергій.
Російські війська почали активні обстріли, використовуючи «Гради», міномети, танки та FPV-дрони. Противник зайняв добре укріплені позиції, зокрема клуб, що знаходився лише за 55-60 метрів від гвардійців. «Ми його не чіпали спершу, думали, що росіяни відійшли. А потім по рації чую: там 50 осіб сидять. Ми поле тримали, щоб їх не пропустити, а вони, виявляється, за спиною», — розповідає Полтава.
Протягом чотирьох днів Сергій та його підрозділ утримували позиції, відбиваючи щільні обстріли, атаки дронів та спроби ворожих штурмів. «Нас бачили ворожі БпЛА, росіяни коригували вогонь по нас, били точно. Було дуже важко», — згадує він.
Сергій отримав дві контузії під час штурму клубу та третю — на виході з позицій. Його команда трималася до останнього, поки їх не замінили. Він пригадує, як одразу після десантування їх накрили. «Щойно з броньованої машини вийшли — перший приліт. Один з наших одразу втратив око. Ми його тягнули через поле, через городи. Це була ніч, попереду горів двоповерховий будинок, світло від нього — як маяк. Ми знали, що нас бачать в тепловізори, але тягли побратима», — ділиться Сергій.
Були моменти, які назавжди закарбувалися в його пам’яті. Одного разу, працюючи на автоматичному гранатометі, вони отримали наказ «насипати» по позиціях російських військових.
«Я зарядив АГС, дав чергу. Попав у боєкомплект ворога. Воно почало детонувати, росіян зачепило. Дехто загинув одразу, дехто почав вибігати з позицій. Потім приїхав їхній евакуаційний транспорт. Ми думали — привезли підкріплення. Я ще раз відпрацював, накрив їх. У рацію кричали: «Полтава, молодець!», — згадує він.
Сергій воює вже більше року, за цей час було кілька ротацій, але він щоразу повертався на передову. «Ротації були три місяці через три. Тільки звикаєш до мирного життя — знову туди. Спершу страшно, потім звикаєш, а далі стаєш частиною цього всього», — говорить він.
Полтава часто працював з АГС, але в бою йому доводилося використовувати й станковий протитанковий гранатомет, стріляючи з різної зброї. «Якщо бачиш ціль — працюєш. Ми знали, що відступати нікуди. Якщо не ми — то хто?», — пояснює Сергій.
Мотивація Сергія — тримати позиції, захищати своїх і не дати росіянам жодного шансу. Він не романтизує війну, не шукає героїзму. Просто знає, що так треба.
«Це наш обов’язок», — каже він.
Сергій служить у 17-й Полтавській бригаді НГУ.