Питання швидкості європейської інтеграції України стало предметом інтенсивних політичних дискусій: від оптимістичних прогнозів щодо 2027 року до більш реалістичних оцінок на 2030 рік. У центрі обговорення — не лише технічна готовність Києва, а й геополітичні наслідки такого кроку та механізми гарантування безпеки держави.
Про це розповідає Poltava Today
«Найголовніше – членство в Європейському Союзі. Це економічні гарантії безпеки для України. Ми хочемо 2027 рік, ми говоримо про конкретну дату, коли Україна буде готова», – заявив президент України Володимир Зеленський нещодавно.
Гарантії безпеки та технічна готовність
Інтерес до терміну 2027 року частково пов’язують із питаннями гарантій безпеки, що обговорюються в рамках двосторонніх перемовин України зі Сполученими Штатами та потенційних багатосторонніх домовленостей. Одна з концепцій передбачає включення євроінтеграції до широкого пакету мирних та безпекових гарантій.
Офіційні представники Києва наголошують, що на технічному рівні Україна має просунутися у відкритті всіх переговорних кластерів: їх шість, що охоплюють близько трьох з половиною десятків глав — від зовнішньої політики і безпеки до верховенства права, економіки, агросектору та екології. За словами влади, завершення цієї роботи може відбутися впродовж 2026–2027 років.
Віцепрем’єр із питань європейської інтеграції зазначав, що виконання вимог Євросоюзу потребує злагодженої роботи Верховної Ради, уряду та залучених інституцій, і що завершення необхідних змін за нинішніх темпів може зайняти до двох років.
Форма членства та внутрішні ризики
Однією з ідей, яка обговорюється в європейських колах як спосіб пришвидшити формальне входження України до ЄС, є формат тимчасового або обмеженого членства — так зване «членство-lite». Така модель могла б передбачати обмежені права на певний період: відсутність голосу на самітах чи нарадах міністрів, обмежений доступ до внутрішнього ринку, аграрних дотацій і внутрішніх фінансових механізмів до завершення перехідного етапу.
Чимало столичних урядів у ЄС поставилися критично до ідеї «полегшеного» входження: побоювання в тому, що преференційний підхід для однієї країни створить прецедент і викличе внутрішній розкол між Брюсселем і національними столицями. Євродипломати застерігають, що будь-які винятки мають бути ретельно зважені, аби не підірвати довіру інших кандидатів.
Крім того, українська сторона наголошує на необхідності одночасного вирішення внутрішніх завдань: завершення війни на справедливих умовах, відновлення економіки, реформа судової системи, боротьба з корупцією та забезпечення вільних виборів після миру. У цьому контексті згадують і резонансні антикорупційні розслідування останнього часу, які створюють додаткові виклики для репутації та довіри до українських інституцій.
Серед країн-членів думки різняться: дехто, як наприклад представники Литви, виступають за більш амбітні терміни і називають 2030 рік досяжною метою, тоді як німецьке керівництво підкреслює, що прискорений вступ на початку 2027 року нереалістичний через необхідність відповідати Копенгагенським критеріям.
Окремою перешкодою залишається позиція Угорщини. Останні заяви угорського прем’єра про намір блокувати процес і сумнів у підтримці Києва створили політичне напруження. Водночас у самому Будапешті можливі зміни після парламентських виборів, що можуть змінити тон у відносинах і вплинути на подальший хід вирішення питання членства України у ЄС.
Експерти та частина європейських політиків радять поєднати амбітні цілі з реалістичним підходом: продовжувати прискорені реформи, демонструвати сталі результати та водночас працювати над посиленням міжнародної підтримки, щоб досягти стійкої інтеграції — чи то в 2027, чи в 2030 році.