Історія залишається предметом постійних дискусій, адже багатьох турбує питання: чи є вона наукою, і яку роль відіграє у сучасному суспільстві? Рефлексії на цю тему часто приводять до висновку, що об’єктивне історичне знання недосяжне, а сама історія слугує радше інструментом формування корисних для суспільства наративів, а не зведенням незаперечних фактів.
Про це розповідає Poltava Today
Історія як інструмент формування наративів
Величезна кількість історичних праць, досліджень і публікацій пояснюється потребою у створенні наративів, які допомагають суспільству організовуватися, виховувати нові покоління, мотивувати до дій і формувати ідентичність. Ці наративи — не просто переказ минулого, а конструкції, що підтримують певні цінності й орієнтири. Відомі вислови на кшталт “історія — це політика, звернена в минуле” чи “будь-яка історія є історією часу її написання” лише підтверджують цю думку.
“Практично будь-яка людина, що вірить в той чи інший наратив упевнена, що її розуміння історії ґрунтується на об’єктивних історичних дослідженнях і насправді і є незаперечною історичною правдою. А ті, хто має іншу точку зору, свідомо спотворюють історію для своїх власних інтересів і є тому брехунами та негідниками. Розвінчати подібні омани неможливо. Тому не буду і намагатися. Краще розважу вас деякими наративними історіями з короткими коментарями на тему «як це працює».”
Історичні приклади демонструють, як наративи впливають на сприйняття минулого. Легенда про тульського майстра Лівшу, який підкував англійську механічну блоху, створена для утвердження ідеї переваги російських майстрів, хоча з логічної точки зору його вчинок не мав сенсу. Аналогічно, римський патрицій Гай Муцій, який жертвував собою заради блага Риму, став символом доблесті й патріотизму, а не просто героєм минулого.
Переписування історії та трансформація наративів
Зміна історичних наративів — природний процес, який ілюструє приклад Переяславської ради. Довгий час домінував наратив про «возз’єднання двох братніх народів», що був корисний для імперських амбіцій та обґрунтування рівних прав для української шляхти. Згодом, з виникненням національних ідей, наратив змінився: Переяславську раду почали трактувати як військовий союз, а москву — як сторону, що порушила домовленості.
Обидва наративи можна довести фактами й документами, однак спростувати їх неможливо, оскільки вони базуються на вірі та суспільному запиті. Поки існують групи, які зацікавлені у певному погляді на минуле, відповідний наратив житиме далі.
Зміна підходів до вивчення історії простежується й у західних країнах. Зокрема, шотландський історик Ніл Фергюсон звертає увагу, що університети відмовляються від класичних курсів історії західної цивілізації, натомість пропонуючи модульні програми. Це призводить до зниження обізнаності молоді щодо ключових подій минулого, проте такий підхід обумовлений прагненням знизити рівень агресії та насильства в суспільстві після трагічного досвіду двох світових воєн. Водночас це відкриває шлях новим, іноді навіть протилежним, наративам.
Історія Парижа під час окупації німецькими військами у Другій світовій війні також стала основою для створення міфу про загальний опір французів, хоча реальність була значно складнішою. Подібні наративи допомогли суспільству подолати моральні травми і зберегти національну гідність.
Відповідаючи на питання про необхідність історичних досліджень, автор доходить висновку, що ті з них, які зміцнюють корисний для суспільства наратив, слід підтримувати, а щодо прагнення до абсолютної об’єктивності остаточної відповіді немає. Вирішувати, якою має бути історія, залишається самим читачам.