5 червня 2025 року виповнюється 100 років від дня народження Миколи Плав’юка — видатного політичного та громадського діяча, який залишив глибокий слід в історії української еміграції та державотворення. Він народився у селі Русові Снятинського повіту, що нині належить до Івано-Франківської області, в родині селян.
Про це розповідає Poltava Today
Освітній та еміграційний шлях
Микола Плав’юк здобував освіту спочатку в рідній сільській школі, далі — у Снятинській державній торговельній школі, де вперше долучився до громадсько-політичної діяльності, приєднавшись до ОУН. У 1944 році за рішенням Проводу ОУН його скерували до Австрії та Німеччини, і вже у березні 1945 року він вступив до лав Другої дивізії Української національної армії, яка формувалася в Берліні під командуванням полковника Андрія Долуда. Завданням було перейти фронт і діяти в запіллі Червоної армії. Однак завершення війни застало Плав’юка у Західній Чехії, де дивізія потрапила в полон до американців. Після інтернування у Мюнхені він закінчив українську гімназію в таборі для переміщених осіб, а згодом отримав диплом з економіки у Мюнхенському університеті.
У повоєнний період Плав’юк відновив активність у «Пласті», виконуючи обов’язки крайового коменданта Уладу пластунів-юнаків та пластунок-юначок (УПЮ) Канади, був заступником голови Головної пластової булави й головним булавним Уладу пластового сеньйорату (УПС), належав до куреня «Лісових чортів».
У 1950 році він виїхав до Монреалю, де згодом закінчив Університет Конкордія. Працював у компанії «Ессекс Пекерс», з часом ставши її президентом.
Політична діяльність і внесок у незалежність України
У 1964 році Плав’юк увійшов до Проводу Українських Націоналістів, очоливши Координаційну раду ідеологічно споріднених націоналістичних організацій. 1979 року його обрали Головою Проводу Українських Націоналістів на еміграції, а з 1993 року — і в зареєстрованій в Україні громадській організації ОУН. З 1967 року він також обіймав посади генерального секретаря, віцепрезидента та президента Світового Конгресу вільних українців (СКВУ).
Після смерті Миколи Лівицького у 1988 році Плав’юк став п’ятим і останнім Президентом УНР в екзилі. Саме з його ініціативи у 1992 році відбулася надзвичайна Сесія Української національної ради, яка прийняла рішення про припинення діяльності еміграційних інституцій УНР. У серпні 1992 року Микола Плав’юк на урочистому засіданні Верховної Ради України передав Грамоту Державного центру УНР Президенту України Леонідові Кравчуку. У цьому документі було закріплено, що незалежна Україна є правонаступницею Української Народної Республіки.
Саме з його ініціативи в 1992 році надзвичайна Сесія Української національної ради (передпарламент державного центру Української Народної Республіки в екзилі) прийняла рішення припинити діяльність еміграційних інституцій УНР. У серпні 1992 року Микола Плав’юк на урочистому засіданні Верховної Ради України передав Грамоту Державного центру УНР Президентові України Леонідові Кравчуку із взаємоузгодженим формулюваннями, про те, що проголошена незалежною 24 серпня 1991 року республіка Україна є правонаступницею Української Народної Республіки.
В Україні Плав’юк активно займався громадською і культурною діяльністю, заснував та очолив Фундацію ім. Олега Ольжича, був президентом видавництва ім. Олени Теліги, започаткував тижневик «Українське слово» і доклав значних зусиль для створення Музею Української революції 1917-1921 років. Йому належить авторство численних статей, наукових праць, монографій, а також рецензій та нарисів. Він був відомий як талановитий промовець.
Плав’юк неодноразово представляв Україну на міжнародних і всеукраїнських наукових, громадських та державних форумах. Двічі на запрошення товариства «Просвіта» відвідував Полтаву, де 26 серпня 1992 року взяв участь у Перших Всеукраїнських наукових Петлюрівських читаннях, а 5 листопада 1994 року — у Третіх Петлюрівських читаннях. Ці заходи були спрямовані на популяризацію постаті Симона Петлюри, його соратників та доби Української Народної Республіки, а також на донесення історичної правди про боротьбу УНР проти білої та червоної росії.
У 1992 році саме під час Петлюрівських читань у Полтаві прозвучала ідея спорудження пам’ятника Симону Петлюрі, яку активно підтримав Микола Плав’юк. Відтоді ця ініціатива знайшла підтримку серед громадськості, зокрема серед просвітян, рухівців, активістів «Союзу українок».
За вагомий внесок у розбудову державності Плав’юк у 1993 році отримав українське громадянство, став кавалером ордена «За заслуги» ІІІ ступеня та орденів Ярослава Мудрого ІІ і І ступенів. Він помер 10 березня 2012 року в Гамільтоні (Канада) і похований на Цвинтарі святого Володимира в Оквіллі.