​Ірина Гарець: «Місія театру – створювати діалог із глядачем, а не повчати його»

Magnum Opus 25 травня, 15:39
856

 

 

Ірина Гарець: «Місія театру – створювати діалог із глядачем, а не повчати його»

 

            Говорячи про сучасне театральне життя нашого міста, варто розповісти про полтавку Ірину Гарець. Вона не тільки режисер театру «ПолТеЛа», який функціонує у Полтаві вже третій рік, але й драматург, пєси якої перемають на всеукраїнських та міжнародних конкурсах. А також наставник та проникливий психолог, який намагається вийти на діалог із глядачем.

           

Ірина Мисник (далі І.М.): Як зявилася ідея створити театр «ПолТеЛа»?

Ірина Гарець (далі І.Г.): Коли я була на «Тижні актуальної п’єси» у 2011 році, то познайомилася із дівчиною, яка живе у селі Вороновиці десь під Вінницею. Вона змогла створити театр «Гвоздь», який успішно функціонує і ставить сучасну драматургію. Я подумала: якщо у якомусь селі вдалося створити театр сучасної п’єси, то чому це не можна зробити у Полтаві?

Коли я повернулась додому, одразу почала шукати якихось знайомих чи друзів, яких можна покликати і «заразити» цією ідеєю. Звичайно, хотілося, щоб це були молоді люди, яким би було цікаво. І тут почалося «сарафанне радіо»: прийшов один, потім другий, третій і так далі. Так виникли «ПолТеЛа». Іноді після вистав до нас підходять люди, які хочуть взяти участь у побаченому – так формується наша трупа.

І.М.: Тобто у Ваш театр не проводитяться набори чи кастинги?

І.Г.: Ні. Якби у нас було велике приміщення, куди можна запросити людей, тоді ми б оголосили набір. Зараз усі репетиції проходять вдома.   

У нас немає масштабних припливів чи відпливів людей, це може бути одна людина у два місяці.

І.М.: А зараз Ви шукаєте таке приміщення?

І.Г.: Так, разом із аматорськими театрами «Анастасия» та «Под лестницей» ми обєдналися у цих пошуках. Ці трупи мають попит, власного глядача, але у всіх нас немає місця, де ми б могли репетирувати і виступати. Насправді, це дуже болюче та важке питання, бо через відсутність приміщення усе, що робилося протягом кількох років, може розсипатися. У кожного театру свій напряток, але він заслуговує уваги та гарного ставлення до нього.

І.М.: Не зверталися до влади із проханням про допомогу?

І.Г.: Зараз ми пишемо звернення до міської влади. Насправді, не хочеться, щоб нашу біду використали для власного піару політики. Я настільки не вірю і не поважаю поведінку осіб, які перефарбовуютьсяв різні кольори. Мені не хочеться стати засобом досягнення цілі в руках таких людей.

Я розумію, що наші потреби не такі важливі, як допомога військовим. Але усі матеріали, які я беру в розробку, направлені на становлення цілісної та мислячої особистості, те що маємо на увазі під виразом «свідовий громадянин». І якщо цим також не займатись, якщо не витрачатися на культуру, ми будемо витрачатися на бронежилети.

І.М.: Звідки з’явилася назва «ПолТеЛа» і де ви загубили другу половину тіла?

І.Г.: (Сміється.) «ПолТеЛа» розшифровуються як «Полтавская Театральная Лаборатория». Оскільки більшість трупи – молоді люди, їм сподобалась така жартівлива назва. І ми вирішили, що прагнемо знайти другу половину свого тіла, щоб стати цілісними. Адже завжди, поки відчуваєш у собі можливість рости, ти – «неповноцінний» у пошуку. Коли ми станемо «тілом», ми досягнемо кінцевої точки та помремо. Поки ми «полтела», ми живемо!

І.М.: Розкажіть, будь ласка, над чим ви наразі працюєте?

І.Г.: Ми зробили читку спектаклю «Телеграма» і привезли її у харківський ТЮЗ на фестиваль «Арт ТЮЗарт». Ми отримали право на постановку цієї п’єси у малому залі ТЮЗа. Перед тим ми хочемо показати спектакль полтавцям.

І.М.: У вас є дуже цікава вистава «Хочу-боюсь». Вона незвичайна тим, що на сцені відбувається живий діалог із глядачем. Суть у тому, що актори розповідають про свої страхи та бажання, виходить дуже відверто.

            І.Г.: Ця вистава унікальна тим, що чим більше її репетируєш, тим гірший результат. Поки спектакль у розробці, він цікавий. Постановка одинична, вона не може бути повтореною.

            Ми хотіли показати абсолютно інший театр – театр діалогу, коли спектакль формується прямо на сцені. Саме такими вистави мають бути зараз: тільки тоді можна визвати переживання, коли відходиш від сталої текстової конструкції. Місія театру – створювати діалог із глядачем, а не повчати його.

І.М.: «ПолТеЛа» має дуже різнопланову трупу, в якій є люди різного віку. З ким краще працювати: з дітьми чи з дорослими?

І.Г.: І з тими, і з іншими люблю працювати. До мене іноді приходять діти, які мислять тверезіше, ніж дорослі.

І.М.: Ви давно пишите пєси?

І.Г.: Почалося усе давно, із віршів, потім, вже у дорослому віці, я перейшла на драматичні твори. Тоді був період, коли мені треба було переосмислити життя, покопатися в собі. Ось так все і закрутилося.

І.М.: Якби до Вас із небес спустився янгол і спитав: «Обирай: або постановка пєс, або їх написання», що б Ви обрали?

І.Г.: Цей янгол до мене приходить щовечора у образі мого чоловіка (сміється). Коли я приходжу виснажена додому після репетиції, він говорить мені: «Слухай, навіщо це тобі треба? Воно тобі не приносить ніяких грошей, морально ти виснажуєшся». Окрім того, я сама розумію, що усі учасники театру колись мають взяти те, що їм треба, і піти. А написання пєс приносить мені і матеріальну, і моральну вигоду. Можливо, нормальній людині і треба було б зробити на це ставку, але я зараз займаюсь «ПолТеЛом».

І.М.: Ваша ціль у мистецтві?

І.Г.: Треба слухати, чути і розуміти один одного, і тоді, можливо, не буде війн взагалі.

І.М.: І, наостанок, що б ви хотіли побажати читачам?

І.Г.: Хочу побажати лише одного – не будьте байдужими!

 

Розмову провела Ірина Мисник, незалежне мистецьке об’єднання «MagnumOpus»

 

 

Коментарі0

Тільки зареєстровані користувачі можуть лишати коментарі.

Останні новини
Наші проекти